Історія, яку мудрий Сервантес назвав скарбницею наших діянь, свідком минулого, прикладом і настановою для сьогодення, а також застереженням для майбутнього, вимагає дуже високої відповідальності при кожному до неї звертанні. Саме цю вимогу поклав у основу своєї роботи над книжкою «Потонувший мир (Династия Романовых)» історик Євген Іванович Ізотов, відомий раніше читачеві за багатьма книжками поезії та прози. А узятися за таку відповідальну працю саме тепер його спонукали численні спроби новоявлених «дослідників» минулого переглянути історію Росії, спотворити події й процеси, що відбувалися на величезній території цієї великої держави, що особливо посилилися після розвалу СРСР. Своє історико-публіцистичне дослідження автор засновує на достовірних архівних і мемуарних матеріалах, уже відомих і маловідомих широкому колу читачів наукових історичних роботах, публікаціях у закордонній пресі, що тривалий час перебували під невсипущим заборонним оком правоохоронців і цензури.
Збір матеріалів для книжки, задуманої ще у роки навчання на історичному факультеті Одеського університету імені Мечникова, Євген Іванович вів по зернинці. Коли волею долі він став моряком і одержав можливість бувати в багатьох країнах світу, почав поповнювати свій фактобагаж книжками, періодичними виданнями, записами розмов зі співвітчизниками, які свого часу змушені були емігрувати з Росії. Ізотову вдалося зустрітися і з деякими представниками династії Романових. На свій страх і ризик він перевозив зібрані матеріали додому, знаючи, що будь-який закордонний рейс може стати для нього останнім, якщо вони будуть виявлені. Але, як кажуть, пронесло...
Опис більш ніж 300-річного правління династії Романових, переконливо і захоплююче поданий у книжці Є.І. Ізотова, над якою він працював понад п’ять років, заснований на об’єктивному розгляді конкретних фактів і явищ у їх історичному розвитку. Автор предметно доводить, що Росія у своєму поступальному русі до прогресу перетворилася на країну з дуже високою культурою, розвинутою економікою і такою, що впливала на весь цивілізований світ. Початок цьому руху поклав Михайло Федорович Романов – двоюрідний племінник останнього государя з дому Рюриковичів. 21 лютого 1613 року в Успенському соборі, після врочистого молебня, всі виборні люди, від знатного пана до простого хлібороба і козака, обрали одноголосно його Російським царем з оголошенням виборчої Грамоти, у якій говорилося: «Да примет он скипетр Российского царства для утверждения истинной православной веры, и чтобы Господь Бог Его Государским призреньем во всем Московском государстве расточение и разорение исправил, и воедино благочестие совокупил, и междоусобие утопил, и вся благая Московскому государству устроил». Тут же, в Успенському соборі, виборні цілували хрест Російському самодержцеві. Так була встановлена династія Романових, яка правила Росією аж до розстрілу царя Миколи ІІ Романова та його родини в ночі 17 липня 1918 року.
Авторові книжки, на наш погляд, вдалося створити достовірні характеристики всіх правителів Росії, з їхніми позитивними й негативними рисами, передати ту історичну атмосферу, у якій короновані особи вершили свої державні справи.
При цьому він відслідковує взаємозв’язок взаємин між російською самодержавною політикою та іншими народами, інтересів яких вона стосувалася тією або іншою мірою. Наприклад, автор пише у вступі до книжки: «Я хочу, щоб читач поряд з іншими знайшов сам відповіді й на такі запитання: коли і ким була створена Україна як держава?; з яких територій складається нинішня Україна і ким вони завойовані?; хто врятував грузинський народ від турецького рабства?; хто не одне сторіччя боровся за визволення слов’янських народів від поневолювачів і за їхню незалежність?; у чому провина російського народу, який не раз омивав своєю кров’ю Європу, рятуючи її від цілковитого знищення? Книжка дає багатий матеріал для відповіді на ці та інші запитання і підтверджує своїм історизмом правоту слів Сантаяни про те, що «той, хто не пам’ятає свого минулого, осуджений на те, щоб пережити його знову». Автор знайомить читача поряд із загальновідомими сторінками літопису історії століть з її «темними плямами», з можливим трактуванням деяких з них, що є широким полем пошуку для дослідників, котрі не приймають вимисел і домисел за істину. Він з великим тактом і обережністю викладає факти, які ще не дають підстав для їх остаточної оцінки, а потребують подальшого вивчення. Наприклад, дотепер не прийнято, як остаточне твердження, повідомлення про кончину Імператора Олександра I. З нею пов’язано багато легенд і загадок. Про одну з них розповів онук Олександра ІІ, Великий князь Олександр Михайлович, опублікувавши у 1933 році книжку спогадів у Парижі. Він писав, що дощової листопадової ночі 1825 р. із царського палацу в Таганрозі вийшов високий чоловік з військовою виправкою і через ворота, біля яких стояв вартовий, попрямував на вулицю. Незабаром він ніби розчинився в темряві. Гвардійський капрал, який робив обхід постів, запитав вартового: «Це хто був?» Той відповів: «Його Імператорська величність вийшли на ранню прогулянку». Капрал почав уточнювати деталі, адже він знав, що імператор тяжко хворий, і лікарі навіть припускали до світанку його кончину. «Воно, можливо, так, – сказав вартовий, – але ні в кого іншого немає таких згорблених плечей, як у Государя. Я його знаю, адже щодня протягом трьох місяців бачу».
А незабаром дзвони сповістили про кончину Олександра І. Уряд віддав наказ не виставляти тіло померлого імператора для прощання з ним народу. Це викликало подив іноземних дипломатів і придворних осіб. На всі запитання до сановників відповіддю було мовчання.
Через якийсь час у Сибіру з’явився старець під іменем Федора Кузьмича. Народна поголоска повторювала, що цей старець не хто інший, як Імператор Олександр І. і, мабуть, не випадково Микола Перший під час подорожі Сибіром виявив бажання поговорити зі старцем у його вбогому житлі.
Побачення відбувалося без свідків понад 3 години. Микола Перший, вийшовши з житла, був сумний і замислений. Тим, хто супроводжував царя, здалося, що в його очах були сльози. Згодом один з них писав: «Можливо, є частка правди в легенді, яка говорить, що в Петропавлівському соборі похований простий солдат під виглядом Олександра І, а справжній імператор ховався в Сибіру під іменем старця Федора Кузьмича». Онуки Миколи Першого намагалися знайти в сімейних архівах підтвердження цієї легенди, але в щоденнику їхнього діда не згадується зустріч зі старцем.
Привід до пошуку вірогідності такої легенди дає містична налаштованість Олександра І у останні роки царювання. У Біблії він підкреслив олівцем слова: «Видел я все дела, какие делаются под солнцем: и вот все суета» (Екклезиаст. Гл. І ст. ІV).
Цей факт, як і багато інших, викладених в «Потонувшем мире»..., предметно підтверджують і особливу пізнавальну цінність рецензованої книжки.
