У середині січня до редакції зателефонував генерал-майор у відставці Роман Петрович Агриков. Я одразу впізнав його голос із перших слів. Знайомі з ним давно і по творчій роботі, і як члени президії обласної Ради миру. А ще знаю Романа Петровича з його публікацій в «Одеських вістях» і за книжкою спогадів.

– Вікторе Івановичу, наближається чергова річниця Сталінградської битви. «Одеські вісті» будуть писати про неї? Ми розробили методичний посібник для проведення бесід з молоддю. Можемо запропонувати.

– Дуже-дуже дякую, – відповів я. – Але ми не будемо називати цифри, що характеризують масштабність, яка стала доленосною для всієї планети, битви на берегах Волги, а розповімо про рядових бійців і офіцерів, які здобували перемогу в цьому історичному бойовиську. На жаль, нинішня молодь мало знає про них, і ще, на щастя, живих, і тих, що вже відійшли у вічність.

– Якоюсь мірою згодний з вашим планом. Якщо потрібно, звертайтеся, – сказав Агриков і поклав слухавку.

Я нічого не сказав про те, що маю намір насамперед подякувати йому, активному учасникові Сталінградської битви, кавалерові ордена Леніна, двох орденів Бойового Червоного Прапора, двох – Вітчизняної війни і трьох – Червоної Зірки, він командував у ті тривожні дні батареєю гаубиць. У своїй книжці, що недавно вийшла у світ, "Сповідь солдата ХХ століття", Роман Петрович правдиво і схвильовано розповідає про те, як захисники Сталінграда боролися з фашистами, що прагнули будь-якою ціною заволодіти містом на Волзі. Бійці й командири свято виконували клятву: "За Волгою для нас землі немає!".

Коли 21 серпня на позиції оборонців у районі Дубового Яру рушила лавина (понад 120) хрестатих танків у супроводі машин з піхотою, а з повітря їх бомбили і поливали вогнем з кулеметів літаки, зав'язався нерівний бій. Наші гармати і міномети, замасковані під копицями і скиртами, відкрили вогонь по танках і піхоті, що спішилася з машин.

– Треба було бачити, з якою ненавистю і, я б сказав, азартом стріляли батарейці по танках, беручи на приціл найбільші машини. Особливо розохотилися вони, коли побачили, як із двох танків сповзають башти, що фашисти горять, а ті, хто ще не одержав свою порцію, відходять, – згадує Роман Петрович Агриков, який віддав команду на відкриття вогню своїм хоробрим батарейцям. А що вони справді були хоробрі, автор підтверджує багатьма прикладами.

Коли на батарею скинули бомби 16 пікірувальників і влаштували "чортову карусель", з'явилися вбиті й поранені. Від диму й гару стало важко дихати, але гвардійці не злякалися і далі відбивали атаки, ведучи вогонь із двох гаубиць, що залишилися, і протитанкових рушниць. І тоді пішов другий наліт. 24 стерв'ятники обрушили удар по батареї й, здавалося, уже ніхто не зможе піднятися після цього "прасування". Але щойно літаки відлетіли і танки рушили на позицію батарейців, до вцілілої єдиної гаубиці побігли і поповзли солдати взводу Михайла Хвастанцева. Сам він став до гармати за навідника і знищив три танки. А коли гітлерівці все-таки вдерлися на позицію, він протитанковою гранатою підірвав четвертий. Від вибуху Михайло загинув біля танка і гаубиці, стволи яких схрестилися...

Коли не дуже давно на прес-конференції, присвяченій Дню Збройних сил України, молодий журналіст, який ще не куштував солдатської каші, заявив, що не слід, мовляв, відзначати це свято, тому що особливих причин до того немає, я порадив почитати йому книжки про Велику Вітчизняну війну, зокрема й книжку Р.П. Агрикова. Той героїзм радянських воїнів, описаний очевидцями тих, тепер уже далеких, випробувань, що випали на долю збройних захисників Батьківщини, нікому не заплямувати – ні витонченим "політологам", ні причіпливим "історикам", ні молодикам, що повірили їхнім вигадкам і неправді. І нинішній рік – рік 65-річчя Великої Перемоги, оголошений Роком ветеранів, відкриває нові можливості для обстоювання Правди про Велику Вітчизняну війну. Тієї правди, яку виклав у листі до редакції учасник Сталінградської битви, нині вже покійний Петро Дмитрович Рєпін. "Серпень 1942 р. – незагойна рана моєї душі, – писав він. – Але відчував я тоді таку ненависть до ворога, відчув таку його жорстокість, що вистачило мені заряду на всю криваву дорогу, що залишилася від Сталінграда до Берліна. Тільки 23 серпня 1942 року на місто обрушили удар 1500 літаків ворога, скинувши 6 тисяч тонн смертоносного металу. Сталінград палахкотів у вогні, валилися будинки, горіла нафта, що розлилася по Волзі"...

Рєпін, який командував тоді 671-м гаубичним артилерійським полком, у бойовому донесенні начштабу артилерії Сталінградського фронту повідомив: "...німці рвуться у район селища Ринок і Окатівки. У районі Єрзівка, Самофалівка, Котлубань полку довелося відбивати шість запеклих атак. 80 – 90 літаків бомблять позиції безупинно. 5-та і 7-та батареї виведені з ладу. Загинули командири батареї Богомолов і Цхевробадзе. До кінця дня атаки відбиті. Підбито 40 танків, більшість горить. Встановив зв'язок з командиром 91-ї танкової бригади полковником Якубовським і оперативною групою генерала Коваленка. Штаб полку – Пічуга, тили – Дубовки, Рєпін".

Мені довелося побувати в місцях, де воювали артилеристи Р.П. Агрикова і П.Д. Рєпіна, коли проходив строкову службу в Сталінграді. Тоді ще у полях залишалися танки, гармати, кістяки згорілих автомобілів, на знаменитий Мамаїв курган можна було підніматися лише за покажчиками, установленими саперами.

І сьогодні там ростуть посаджені мною і моїми товаришами по службі дерева, як данина поваги до фронтовиків, які були і є еталоном відваги, вірності військовому обов’язку. Таким, наприклад, як Володимир Іванович Шендрик, з яким мене пов'язувала багаторічна дружба. Будучи тричі пораненим, він не залишив командний пункт свого артполку і далі керував боєм.

У моєму архіві зберігається листівка того часу, скинута з "яка" над позиціями, які займали наші війська. Її подарував мені Володимир Іванович, сказавши: "Тоді, а це було 1 січня 1943 року, прочитавши листівку, ми обіймалися зі сльозами радості. "Відгримів 1942 рік, – написано, зокрема, у листівці. – Він був добрим солдатом – цей рік великих випробувань, стійкості й мужності... Переможно гримить Сталінградська битва!.. Мільйони очей дивляться на тебе із вдячністю і захватом, мільйони сердець б'ються в лад із твоєю ходою, воїне! Велике спасибі говорить тобі Батьківщина-мати. Слава тобі!» А далі йдуть віршовані рядки:

«Остатки дивизий орды

людоедов

Заносит седая пурга.

Мы год отошедший

венчаем победой –

Началом разгрома врага».

Ось це велике спасибі й лежить сьогодні в основі поваги і до фронтовиків, і до нинішніх воїнів – спадкоємців їхньої бойової слави. Тому й не вдається маститим перекручувачам правди минулого налаштувати громадську думку проти таких справді всенародних свят, якими є День Перемоги, День захисника Вітчизни, День Збройних сил. Варто лише прочитати звернення так званого блоку національних сил Буковини, що вимагає скасування святкової дати 23 лютого, щоб переконатися в тому, як усім нам важливо берегти і плекати святу правду про Велику Вітчизняну війну, до героїко-трагічної біографії якої золотими літерами вписаний літопис справді великої Сталінградської битви. А тим, хто довідається про неї та інші бої з брехливих джерел, а не з перших вуст, рекомендую зустрітися з Р.П. Агриковим, Б.М. Фанштейном, котрий командував танковим взводом у боях за Сталінград, Д.Ф. Чаркіним, Л.Д. Гавриком та іншими фронтовиками, що пройшли через горнило воєнного лихоліття. Бойова честь їм дорога!