Валерій Хаїт видав досить грубу книжку щоденникових записів, статей різних років, роздумів і назвав її «Книга читателя». Читати цю книжку – насолода. Відкрив навмання – і знаходиш розлогі цитати, найчастіше до болю знайомі. Але перечитувати це знайоме радісно: хтось інший радіє разом з тобою.

Так, це справді книжка Читача. Мені дуже подобаються його щоденникові записи кінця шістдесятих (саме у ті роки, коли він був капітаном команди КВК). Ось він читає «Чехов и Толстой» В. Лакшина – і перечитує Чехова і Толстого. А заразом пише як відгук вірш «Роман» – просто у дусі пізнього Пастернака. І додає тонке міркування про те, а чи любила ще Анна Вронського, коли кидалася під поїзд? Можливо, вона «любила любов» – і відсутність кохання вбиває? Усі ми «любимо любов» – у найширшому розумінні цього слова. Любов до миру та до людей – римується із любов'ю до книги, до культури. Чи можливі одна без другої?

Валерій Хаїт написав «відкриту книжку» – книжку, у якій відкрився, розгорнув світ своїх пристрастей, думок, щоденникових нотаток. Це завжди вимагає мужності. Тому що автор, який так «відкрився» – беззахисний. Кожний по-снобістському може йому дорікнути. Такий безстрашний у своїй беззахисності кожний ліричний поет. Адже він душу розкриває. Тому, здається, сьогодні і перевелися лірики! Вірші пишуть, але... той, хто пише – ніби й не ліричний поет. Прикриваються чи то холоднуватим інтелектуалізмом, чи то іронією. Ось і Хаїт озброєний іронією – хоча б у силу професії. Сатирик, видавець «Фонтана». Іронія – це спосіб вижити, сміючись, прощаючись при цьому зі своїм минулим (і минулим своєї країни). Але головне – це захисне пристосування, спосіб охорони ранимої душі. Ми, шістдесятники, вміли сміятися. Але у подальшу епоху, як мені здавалося, засилля іронії стало свідченням, що з культурою щось не зовсім гаразд. Іронічна поезія – витісняла ліричну. Тим радісніше мені переконатися, що під іронічною посмішкою Валерія Хаїта – прихована душа лірика. Втім, хіба не такі Гоголь, Зощенко, Довлатов?

…Не стану говорити, що цю грубу книжку – майже у шістсот сторінок – прочитав від початку до кінця. Але… «выковыривал изюм» – ті місця, у яких відчував «чувство глубокого удовлетворения» від цілковитої згоди з автором. Наприклад: «скабрезные подробности. Можно ли обо всем писать»? Це про мемуари та біографічну літературу. Або «Мне было любопытно. Душу это не трогало. Никому не сострадал» – про черговий сучасний шедевр, можливо, навіть диво мистецтва, у якому є усе, крім самого дива. Або – «почему душа так отзывается на гармонию? Видимо, она знает что-то такое, чего не знаем мы». Із записів помітно, що ще зовсім молодий Хаїт знає: художник не повинен метушитися – і тоді він залишається наодинці із самим собою та Всесвітом. Але як важко виконати цей заповіт! І тут наведу процитовану у книжці Хаїта цитату, яка співпала із моїми міркуваннями на цю же тему. Так би мовити, «перецитую».

«…с постмодернизмом сегодня спорить страшно – тебя тут же обвинят в отсталости. Культура распалась сегодня на тусовку … и на творческие индивидуальности, которые утратили потребность группироваться… Их размышления, их творчество – почти частная жизнь. Возможно, в ХХІ веке из этой мало замечаемой нынешней публикой среды разовьётся новая социальная элита – элита, владеющая культурно-историческим опытом мысли и чувства». Не можна не визнати, що головна біда нашої вульгарної сучасності – саме у втраті масовою людиною цього культурно-історичного досвіду думки та почуття. А як його знайти заново? Та ще у відсутності культурного середовища? Чи телевізор допоможе, комп'ютер? Гадаю, є лише один засіб – книжка. Тільки потрібно… заново навчитися читати. Читати так, як читає Хаїт. Вдячно! («Не говори с тоской: их нет, Но с благодарностию: были»). Читати, ведучи щоденник читання, міркуючи із приводу прочитаного, ставлячи питання, дивуючись, часом обурюючись. Словом, відгукуючись душею, котра, як писав поет, теж вдячно згаданий у книжці Хаїта, «обязана трудиться»...