Зникає таїна вірша

Рішенням ЮНЕСКО від 1999 року 21 березня відзначається як Всесвітній день поезії. Таким чином, поети всіх країн отримали своє професійне свято. Напередодні цієї дати наш кореспондент зустрівся з відомим – до нещодавна одеським, а тепер київським – поетом, лауреатом Шевченківської премії Тарасом Федюкомі за філіжанкою доброї кави поставив йому кілька запитань щодо книжки взагалі і поетичної зокрема.

– Свого часу Афанасій Фет написав про книжку віршів знаного російського поета Федора Тютчева: «Вот эта книга небольшая/ Томов премногих тяжелей…». Що ти, Тарасе, скажеш про книжку як таку і, зокрема, поетичну, особливо з огляду на той факт, що сьогодні залишилося дуже мало людей охочих до читання?

– Стільки про це вже було сказано, зокрема і я про це говорив, що можна було б видати грубезний том. Читають, може, й мало людей, але зайди до будь-якої пересічної книгарні – і ти побачиш, скільки видається книжок. Проте, на мій погляд, найгірше те, що книжка сьогодні стала товаром. А для декого з сьогоднішніх літераторів вершиною популярності є той факт, що їх книжки читають у метро. Я, як і багато моїх колег, такого успіху не хотів би. Хай вже би в метро продовжували читати «Бульвар» Гордона. Читання поезії потребує інших сфер. Не комунальних.

– На мій погляд, сьогодні найбільше страждають поети. Їхні книжки рідко видаються й мізерними тиражами.

– Ти знаєш, я не зовсім упевнений у тому, що поета мусять читати багато людей. У зв’язку з цим ще раз нагадаю, що, наприклад, перша поетична книжка Марини Цвєтаєвої була продана у кількості шісти примірників. Але це не завадило їй стати класиком. Що ж стосується спаду інтересу до поезії, то тут ми нічим не відрізняємося від Заходу, де такий вид мистецтва майже нікому, крім декількох філологічних професорів, не потрібен.

– Ти хочеш сказати, що ми, нарешті, вже увійшли, таким чином, до Європи?

– Я хочу сказати, що поезія незабаром зникне. Як і цивілізація. Вони між собою пов’язані – на смерть. І якщо вірші ще будуть читати, то ось так, як ми з тобою – за чашкою кави, або чогось міцнішого.

– Майже, як в тому вірші, тобі присвяченому: «Прийшов мій друг, та ще й поет, /Та й ще він в ореолі слави./ От скаже, знаю наперед:/ «Ну що, по філіжанці кави?..» Але чи не дуже песимістичні твої пророцтва?

– Щодо цивілізації – можливо. Але все колись закінчується. А стосовно поезії у мене немає великих сумнівів.

– І зникне вона завдячуючи, передусім, верлібру. Чи не так?

– Якраз він і став, як на мене, причиною загибелі поезії в Європі. Недарма Бродський сказав про верлібр, що він, як «вино без пляшки – просто пляма на скатертині». Він, верлібр, заполонив уже весь світ, нівелюючи, насамперед, особливості національної версифікації. Крім того, завдяки йому зникає таїна самого вірша як такого, який і відрізняється від прози римою, ритмічними переливами, врешті-решт музикою.

– Але й ти не без гріха…

– Так, у моїй першій книжечці були верлібри. Але на той час, на початку сімдесятих, верлібр був своєрідною формою спротиву і протесту, хай і лише естетичною.

– Поезія зникає. А ти минулого року видав чергову поетичну книжку – «Горище».

– Як колись говорив одному початківцю Михайло Свєтлов: «Можеш не писати – не пиши, а якщо не можеш…» Ти розумієш, що це від нас не залежить?..

– Отже, книжці бути?

– Хотілося б вірити, що так.

Анатолій МИХАЙЛЕНКО,«Одеські вісті»

Поєднані вогнем «Прометея»

Кодимське районне літературне об’єднання було створене у 1974 році під промовистою назвою «Прометей» як літературно-просвітницька організація, що несла в народ ніжне поетичне слово, прищеплювала людям любов до літератури та читання.

Першим його головою була журналістка і письменниця Зоя Поронік, тривалий час об’єднував місцевих поетів і прозаїків Петро Надутик.

Одним з найважливіших напрямів роботи літоб’єднання став пошук молодих талановитих авторів, а також навчання, літературні обговорення та просвітницька робота. Також налагодилася співпраця з Одеським літературним об’єднанням імені Є. Бандуренка та обласною організацією Спілки письменників України.

Сьогодні «Прометей» – творча спілка, яка носить ім’я Петра Надутика і діє при районній бібліотеці. Її очолює член Національної спілки письменників України Наталя Палашевська. Літературне об’єднання налічує близько 15 активних членів та згуртовує понад 20 авторів, котрі живуть у районі та за його межами.

Як розповіла Наталя Палашевська, кодимські літератори неодноразово ставали лауреатами і дипломантами обласних фестивалів «Осінь у Бірзулі» і «Південна ліра», друкуються в пресі, видають збірки. Також демонструють вони свій талант на міжрайонному поетичному фестивалі «Молоді вітрила», що відбувається щороку у вересні в Кодимі за участю прозаїків Кодимського, Балтського і Котовського районів.

У своїй творчості кодимські поети прагнуть образно, по-філософському відтворити на папері у римованій формі своє світобачення.

Наталя Палашевська

Зорепад оксамитовий серпня

Переллється в терпкі листопади,

І гірка хризантемова свіжість

Лиш підкреслить відлуння прощань.

Геометрія срібних сніжинок

Приведе аксіому чеканя.

І на прикладах бур і морозів

Доведе теорему буття.

Я чекатиму теплого літа,

Як розраду у скруті і втомі,

Довгождану краплину вологи

На обвітрені спраглі вуста.

Нам здається, що йдемо по колу,

А насправді – то шлях по спіралі.

І що далі, то стисліші й важчі

Ці вже не відворотні витки.

Кодима

Ти витоки береш із мого серця,

Із твого серця річка витіка.

Мій вік людський на цій Землі минеться,

А ти повинна жити у віках.

Бо вже карбуєш не одне століття

Буремної історії рядки...

Околиці серпанком оповиті, —

Це воєн біль дається їм взнаки.

Та піснею луна дитячий гомін

І дзвони церкви кличуть в височінь.

І кожен намагається вагомий

Лишити слід для тебе у житті.

Вітри Поділля й степу овівають

Просвітлені обличчя кодимчан.

Міста, можливо, кращі десь бувають,

Та ти для нас єдина, як життя.

Володимир Терефа

Вдови

Відгриміли воєнні літа,

Перестали вже падать снаряди.

Лише смуток вдовиний зліта

Все туди, де гримлять канонади.

Скільки пролито сліз по війні?

І ночей скільки ви недоспали?

Пролетіли літа у журбі,

Сивиною вас вкрили печалі.

А роки все летять і летять...

Тихо вдови чекають солдатів.

Їх мільйони в могилах лежать,

А у серці – скорботи набати.

Светлана Белая

Вечер зимний, вечер-сказка.

Звезды светят нам с небес.

На тебя смотрю я с лаской

В ожидании чудес.

Ты и сам сегодня – чудо,

Вдруг пришедшее ко мне.

Ни о чем жалеть не буду,

Буду счастлива вдвойне,

Если скажешь ты, целуя,

Что меня желанней нет,

И, от радости ликуя,

Я шепну тебе в ответ:

– Вечер зимний, вечер-сказка.

Звезды шлют нам свой привет.

Сохрани ты эту сказку,

Как святыню, много лет.

Тетяна Бурдейна

Я співаю пісні,

Щоб знайти забуття,

Кожна з них про кохання,

Кожна з них про життя...

Крадений поцілунок...

Тиха-тиха печаль...

Глибина із зажури

І пожовкле «прощай»...

Надвечірнє зізнання –

Вранішнє каяття...

І любов, якій майже

Вже нема вороття...

Ледве чутне вночі

Мимовільне зітхання...

І чиєсь запізніле

Найпалкіше бажання...

Я співаю пісні –

Кожне слово із болю,

Бо нема забуття,

Й не накажеш любові...

Україна –

це шматочок раю

Просто неба виросла калина.

Серце гріють ягоди-вогні.

Це земля моя – у світ стежина,

По якій в житті іти мені.

Проліски майнули біля річки,

Мов небес осяяна блакить.

Україна – незгасима свічка,

Що так ніжно в темряві горить.

Ні на що тебе не проміняю,

Краю мій, найкращий на Землі,

Україна – це шматочок раю

На вогненно-зорянім крилі.

Надія Іванова,

смт Фрунзівка

Фіалкова синь

Синь фіалкова ніжно сміється,

Загадково цвіте сон-трава,

З неба жайвора музика ллється,

І душа потихеньку співа.

Ноти пісні не зовсім веселі,

Не співзвучні веселій весні.

Вплелись в неї журби паралелі,

Кольорові та трошки сумні.

Впасти в трави ось тут, на осонні,

І думками – у неба блакить.

Та шепочуть про щось сиві скроні.

Вогник юний в очах не горить.

У природи роки молодії

Не повернеш – проси-не проси,

А навколо шумлять вітровії

І сміється фіалкова синь.

Анатолій Середа,

м. Ананьїв

Рябина

Никому нет дела

До хмельной рябины.

А она горела,

А она любила.

Лишь один нечасто

К дорогой ходил я,

Робкой, безучастной,

Но сердечку милой.

И за то пристрастье,

Чтоб теплей мне было,

Все роняла листья

На меня рябина.

Владимир Синьковский,

с. Демидовка, Любашевский район

Твоя долоня

Твоя долоня у моїй.

Надворі – вітер-буревій.

Мені нема до нього діла.

«Люблю», – кажу до тебе тілом.

«Люблю», – говорять мої очі.

Словами тишу рвать не хочу.

Ти усміхаєшся мені –

На цілім світі ми одні.

Десь розпадаються держави,

До влади рвуться ліві й праві.

Розбито тисячі надій….

Твоя долоня у моїй.

Іван Кудлач,

с. Троїцьке,

Любашівський район

Начало

Все происходит от начала.

В начало прошлое ведет.

Сначала жизнь к нам постучала,

Потом… и жизни переплет.

Сначала – круг наш заколдован,

И цепь его не разорвать.

И ты сначала окольцован.

Поверь, тебе не убежать,

И твой конец ведет к началу,

Перед началом все чисты.

Нам не найти уже причала,

В пути твоем одни мосты,

Ведь где бы ни был ты сначала,

Вернешься ты сюда опять.

И та же песня, что звучала,

Тебя сначала будет ждать.

Ты ведь сначала дашь начало

Какой-то жизни, может быть,

И чтобы чадо подрастало,

Не так, как ты, смогло бы жить.

Так почему же все сначала?

Нельзя ли жизнь переменить?

Возможно, жизнь уже устала

Свои начала хоронить?

Олег ДзЁник,

пограничник,

пгт Красные Окны

Привіт тобі, Дністре!

Під такою назвою вийшла у 2005 році перша книжка віршів відомого у селищі Велика Михайлівка поета і літератора Миколи Миколайовича Федецького. Потім, як ті ластівочки, розлетілися серед шанувальників поетичного слова його нові книжки. Особливо плідний був для автора 2007 рік. Тоді вийшли з-під його пера і побачили світ збірки віршів, оповідань та поем «З-під деревця б’є джерельце», «Мир з Богом», «Життєві перехрестя. На шляхах тернистих», «Хліб», «За смутком - радість».

Колишній вчитель і директор Полезненської школи, член районної літературної студії «Джерело слова», 71-річний Микола Федецький не обмежується друкуванням своїх книжок, він залюбки ділиться своєю творчістю із земляками. Середнього зросту, сивуватий, моложавий, жвавий, поет своїм негучним соковитим голосом декламує на творчих зустрічах свої ліричні вірші, в яких оспівується хліборобська праця, патріотизм, рідна природа, віковічна боротьба добра і зла. Багато написано ним про людей, які боронили рідний край. Є у творчому доробку Миколи Миколайовича чимало гумористичних і сатиричних творів. Невдовзі в одеському видавництві «Астропринт» вийде його біографічна повість «Всі шляхи з Арламова».

Незважаючи на скрутні часи, великомихайлівський письменник планує видання своїх нових книжок.

Слава Україні!

Коли свій ніжний погляд сонце

Зупинить на твоїй хатині,

Щоб зазирнути у віконце, —

То вже зійшло на Україні.

Коли біжить з гори струмочок,

Ромашки зацвіли в долині,

Й пішли дівчатка у таночок, —

То весело на Україні.

Коли відлунюють трембіти

У горах скрізь на полонині,

І в дитсадках щебечуть діти, —

То радісно на Україні.

Коли зозуленька у гаї

Враз закує на яворині, —

Літа віщує всім, що мають

Щасливо жить на Україні.

Коли поля заколосяться, —

Достаток принесуть родині.

Це значить: є в нас вільна праця

І злагода на Україні.

Коли встановлено довічно

Державний прапор жовто-синій,

Землі і небу символічно, —

Ми кажем: «Слава Україні!»