Параска Степанівна Матвєєва не дуже охоче згадувала вже далекі роки війни, які залишили у серці біль на все життя. Перед початком Великої Вітчизняної встигла попрацювати на Ананьївському спиртозаводі. Пережила страшні часи окупації. Майже одразу після визволення Ананьївщини пішла на фронт.
Разом зі своїми земляками – Ольгою Парфентьєвою з Гандрабур та Неонілою Богатирьовою (усі звали її Міла), – потрапила до банно-прального підрозділу. Дівчата весь час трималися разом, були нерозлучні.
Ні, не ходила Параска в атаки, не ходила в розвідку і поранених з-під куль не виносила. Вона робила свою непомітну, але таку необхідну роботу. Вона прала…
Їхній банно-пральний підрозділ весь час пересувався за бойовими підрозділами і частенько розташовувався від поля бою на відстані лише кількох кілометрів.
Пересувалися великим обозом, в якому було 35 підвід, запряжених вкрай змученими кіньми. Дівчата, жаліючи їх, здебільшого йшли пішки.
Намагалися зупинятися біля річок або інших водоймищ. Швидко напинали намети, виставляли охорону і починали працювати.
Параска Степанівна згадувала, що доводилось трудитись майже безперервно, з відпочинком 2-3 години. Умови були досить складні. Дівчата самі носили воду для прання. Іноді, щоб було швидше, ставали ланцюжком і, передаючи відра, одна одній, наповнювали котли водою. А замочували найчастіше холодною водою. Іноді й мила не вистачало. Тоді примудрялися прати старовинним дідівськім засобом – попелом. Прали солдатську білизну, обмундирування, шпитальні речі. Самі ж і дровами запасалися.
Тяжко було… Роботи – море. Боліли, опухали руки, але Параска з подругами старалися все робити якнайкраще. Жили дівчата-пралі в наметах. Вміли швидко їх поставити. І так само швидко зняти. Навчилися робити з гільз від снарядів світильники.
Бувало, й під обстріл потрапляли. На війні як на війні…
Так у складі банно-прального підрозділу пройшла Параска Молдавію, а потім Білорусію, Польщу, Німеччину. Скільки ж надивилася вона на своєму шляху до Перемоги зруйнованих, спалених міст та сіл! Особливо багато руїн та згарищ було в Білорусії. Тут взагалі було важко: по коліна в багнюці, і все пішки, все за возами. Здавалося, що плакало серце від горя та сліз жінок, що їх зустрічали, та від голодних, заляканих дитячих очей.
До Берліна не дійшла Параска Степанівна всього 5 кілометрів. Тут, у передмісті Берліна, дізналася вона про Перемогу. Разом з подругами, сміялася і плакала від щастя, а потім ще й стіл накрили…
Але додому Параска повернулася лише у 1947 році. Попросили залишитися у частині… і залишилася, і виконувала свою скромну, непомітну, але таку необхідну роботу.
Швидко пролетіли десятиріччя. Параска Степанівна пішла на заслужений відпочинок. Мала 40 років трудового стажу. Виховала прекрасних дітей, раділа онукам і правнукам, зігріваючи їх своєю тихою посмішкою. А руки… Вони часто боліли, нагадуючи далекі вже воєнні роки.
Тихо пішла за межу нашого життя. А діти й онуки зберігають подяки й нагороди від Головнокомандування за участь Параски Степанівни у прориві оборони на річці Віслі, за оволодіння м. Кюстрин, за Берлін та особливо дорогу для неї медаль «За победу над Германией».
Це був найдорожчий скарб фронтової пралі Параски Степанівни Матвєєвої.
