Дорога редакціє газети
«Одеські вісті»!
Уже декілька років я передплачую вашу газету, і вона мені подобається, бо ви пишете про всі райони області. Читаючи «Одеські вісті», мені здається, що я спілкуюся з усіма людьми, про яких ви пишете. Звати мене Любов Митрофанівна Стукаленко. Живу в селищі Саврань. Нині – пенсіонерка. А до пенсії пропрацювала 30 років на пошті. Зараз веду домашнє господарство. Клопотів вистачає. Проте мене й досі хвилює тема війни. Мій батько – Митрофан Васильович Іванов пішов на фронт і загинув 25 січня 1945 року. У нас була велика сім’я. Крім батька й матері, було ще восьмеро дітей. За ці 65 років всі вони пішли із життя. Я залишилася одна. І досі чекаю батька з фронту. Особливо гостро відчуваю біль і тугу в День Перемоги. І це не від того, що я самотня. Ні. В мене є троє дітей, четверо онуків. Всі вони мене підтримують у важкі хвилини. Як і ми в свій час підтримували свою маму. Вона була у нас матір’ю-героїнею. Залишившись без чоловіка, вона зуміла виростити і виховати вісьмох дітей. Потім мала ще 15 онуків та 29 правнуків. Я навіть не розумію, як вона з усім справлялася, адже одержувала всього 12 карбованців пенсії.
Звичайно, діти, коли підростали, йшли працювати. Трохи, чим міг, допомагав колгосп. У голодні повоєнні роки допомагала вижити корова.
Та як не було важко, ми ніколи не забували про батька, який загинув у Польщі, похований у селі Мальборн Ельбпонського воєводства.
Знаючи, що вашу газету в електронному варіанті читають у багатьох країнах світу, хочу попросити, щоб добрі люди із Польщі в День Перемоги вклонилися могилі мого батька - Іванова Митрофана Васильовича, адже він загинув, визволяючи їхню землю від німецьких загарбників. Сама цього зробити я вже не можу, бо мені вже 72 роки, та ще й тяжко хворію.
А ще мені дуже боляче чути, що звання Героя України присвоюють Бандері, а не таким, як мій батько, що віддали своє життя за свободу своєї Батьківщини та інших поневолених народів.
