У Будинку-музеї ім. М.К. Рериха відбулася презентація книжки «Легенда класичного і оперного мистецтва: Цесевич Платон Іванович». Її автор, кандидат фізико-математичних наук, астрофізик, старший науковий співробітник ОНУ ім. І.І. Мечникова Земфіра Феніна працювала з сином Платона Івановича – видатним ученим, членом кореспондентом АН України, професором Володимиром Платоновичем Цесевичем. І, як це буває з людьми небайдужими і творчими, вирішила відновити справедливість щодо людини із Срібного століття. Адже народний артист РРФСР Платон Цесевич був таким же яскравим явищем у світовому оперному мистецтві, як його друг і вчитель Федір Шаляпін, колеги Федір Стравінський, Леонід Собінов, Марія Кузнецова-Бенуа, Антоніна Нежданова. І усе своє життя наполегливо і послідовно йшов до вершин оперного мистецтва. Хоча для сільського хлопчика така життєва перспектива спочатку виглядала досить примарною...
За сто років до народження відомого співака Катерина II запросила з Європи до Російської імперії різноманітних фахівців і ремісників. Можливо, тоді і з’явилися на території Білорусі вихідці з Чехії – у просторіччі чеховичі. Народився Платон Іванович у селі Негнєвичі на Гродненщині 7 грудня 1879 року. Батько його був ремісником-столярем, чоловіком діловим, енергійним. Масштаби села цього чоловіка явно не влаштовували. Він часто вирушав на заробітки, і, підшукавши собі роботу у Києві, перевіз туди сім’ю. Тут хлопчика визначили до церковно-парафіяльної школи і, оскільки голос у нього з раннього дитинства був сильний і дзвінкий, Платон почав співати у церковному хорі. Сталося так, що його почув регент знаменитого хору Софіївського собору Ян Колишевський – пізніше один з організаторів хорової капели ім. М. Лисенка. Так у 10-річному віці Платона Цесевича було прийнято дискантом до найкращого у Києві церковного хору. Тут він одержав свою першу музичну освіту. Крім того, дітям-хористам платили на рік від 20 до 50 рублів. Наприклад, фунт хліба (420 гр.) тоді коштував 5 копійок, а ціла гуска – 1 рубль. У Києві наприкінці XIX століття активно розвивалася музична культура, і у юного Платона була можливість слухати професійних музикантів на різних сценах.
Через 5 років, коли у Платона почав ламатися голос, сім’я переїхала до Катеринослава (нині Дніпропетровська). Доки не можна було співати, він працював модельником у ливарному цеху металургійного заводу.
Пізніше Платон Іванович звернувся до випускника Петербурзької консерваторії Й. Левіна з проханням давати йому уроки співу. Учень виявився дуже сумлінним, працював з величезним ентузіазмом. Голос його був добре поставлений від природи, і тому Левін більше уваги приділяв техніці дихання, намагався розвинути смак у свого учня до доброго репертуару. Ці уроки Платон Іванович засвоїв твердо, і все своє творче життя добирав репертуар, віддаючи перевагу класиці.
У травні 1901 року Цесевич підписав свій перший контракт. Рівно через рік він уже був солістом театру «Української музичної комедії» під керівництвом М. Кропивницького. П. Цесевич за допомогою режисера і досвідчених артистів розучив свою першу партію Султана у класичній українській опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Це був його дебют на оперній сцені. З театром співак успішно гастролював по Україні, Білорусі та Польщі. У його репертуарі з’явилося три великі ролі в операх М. Лисенка « Наталка Полтавка», С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Справжній театральний світ сприйняв його дуже доброзичливо. Він зустрівся з видатними майстрами українського театру братами Тобілевичами, П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим. Голос співака всіх буквально зачаровував.
У 1902 році Платон Іванович вирушив до Москви спробувати щастя на оперній біржі, де антрепренери усіх провінційних театрів добирали акторів. Стало очевидно, що потрібна серйозна професійна підготовка, і він поїхав до Петербурга, де на той час концентрувалося все найкраще у музичному мистецтві Росії. Наступна спроба на Московській оперній біржі була успішною. Він уклав контракт з Харківським оперним театром на сезон 1904-1905 років. Тут Цесевич уперше виконав партію Мефістофеля в опері Гуно «Фауст». У ній, до речі, він любив пожартувати, бісуючи куплети Мефістофеля. За це йому доводилося потім вибачатися і перед диригентами, і перед колегами.
Доля зводила Цесевича на одній сцені із Шаляпіним. Уперше це відбулося у виставі «Борис Годунов» під час харківських гастролей Федора Івановича у 1905 році. Цесевич тоді розпочав свій перший оперний сезон. У тій виставі Шаляпін співав Бориса, а Цесевич – Пимена. У тому ж році Цесевич приїхав до Петербурга для виступів у Новому літньому театрі «Олімпія» і ще двічі проспівав Пимена у «Борисі Годунові», а партію Бориса знову виконував Шаляпін. У цій опері у царя і смиренного ченця досить велика спільна сцена, у якій публіка мала можливість порівняти звучання двох басів, оцінити їхні акторські здібності. Так, на зорі своєї кар’єри Цесевич віч-на-віч зіткнувся з тим, хто потім стане незримим супутником усього його життя. Супутником не на сцені, а у поговорі людському. До вульгарності розхожий вираз: «Ви – другий Шаляпін» завжди переслідуватиме артиста. Згодом він навчиться, приховуючи роздратування, миттєво парирувати: «Я не другий Шаляпін, а перший Цесевич!»
З 1908 по 1911 рік Цесевич співав у Києві. Тут він виконав партії Бориса Годунова в одноіменній опері Мусоргського, Галицького і князя Ігоря в опері Бородіна «Князь Ігор», Рене в опері Чайковського «Іоланта», Варязького гостя в опері Римського-Корсакова «Садко», Кочубея в опері Чайковського «Мазепа», Мельника в опері Даргомижського «Русалка».
Після завершення контракту у Києві, Платон Іванович підписує новий контракт на два роки з Одеським оперним театром.
Приїзд співака до Одеси збігся з докорінними змінами в оперному театрі. Диригент І. Прибик, який на той час пропрацював у театрі понад 15 років, переважно, з італійською оперою, звернувся до Міської думи з декількома пропозиціями щодо реорганізації роботи. Насамперед він пропонував замінити італійську оперу російською. Дозвіл влади було отримано, і антрепренер, і господар театру О.Сибіряков створює першу російську трупу. Як не складно було конкурувати з італійською оперою, до якої публіка звикла, але все-таки російська опера швидко увійшла у музичне життя Одеси. Українські трупи теж часто виступали в Одесі, у складі яких були корифеї національної сцени М. Заньковецька і П. Саксаганський.
В Одесі для Цесевича поставили оперу М.А. Римського-Корсакова «Золотий півник». Прем’єра відбулася у 1912 році, коли театр домігся найбільшого успіху.
Потім Цесевич повертається до Київської опери. Він також співав на сцені Большого театру, приватного оперного театру Зіміна у Москві, але завжди із задоволенням приїжджав на гастролі до Одеси.
У 1919 році наш оперний далі працював незважаючи на те, що влада змінювалася постійно. Співали для білих, червоних або зелених. Не обходилося без курйозів. Місто було на воєнному становищі: до нього рвався Денікін, на околицях стояли загони Петлюри і батька Махна. До театру, де через це скасували оперу Даргомижського «Русалка», зайшов черговий караул. Платон Іванович ще не встиг зняти костюм Мельника і розгримуватися. Рішення караульних взяти «контру» було безповоротним. Пояснення співробітників театру, що це оперний артист (бідніший за церковних мишей), такий же, як Шаляпін у Росії, їх не переконало. Довелося Платонові Івановичу заспівати українську пісню «Закувала та сива зозуля». Так і співав одну пісню за другою, поки не підійшли компетентніші стражі порядку. Вдячні слухачі навіть виплатили йому гонорар у вигляді солдатського пайка.
У 1922 році нарком освіти А. Луначарський, який особисто знав Цесевича з дореволюційних часів і був його палким шанувальником, організував гастрольну поїздку групи оперних артистів по Україні. Концерти були благодійні, на користь голодуючих. Платон Іванович був приємно здивований, що у Полтавському театрі йому знайшовся молодий партнер на роль Фауста – червоноармієць-доброволець Іван Козловський, який нещодавно прийшов до театру. Перед армією Іван Семенович три роки навчався оперному мистецтву. Всі близькі і родичі очікували, що він розпочне кар’єру оперного співака, але І. Козловський став бійцем у Червоній Армії. Проте талант неможливо сховати, і незабаром І. Козловський почав іноді виступати у Полтавському оперному театрі. Виступи разом з Цесевичем і протекція Луначарського допомогли І. Козловському незабаром перейти до Большого театру. Пізніше він був удостоєний звання народного артиста СРСР.
У 1925 році Платон Цесевич з тріумфом виступає у Ла-Скала. Під час гастролей по Італії, він стикається з італійською мафією, яка (вдумайтеся!) вимагає 40% гонорару артиста. Потім були театри Німеччини, Іспанії та Опера-Комік у Парижі, де в сезоні «Російської опери» Шаляпін і Цесевич виходять на сцену, міняючись, як було передбачено контрактом, ролями. Публіка вже і не знала, кому з них віддати перевагу...
В 1933 році співак повертається до СРСР і працює в Гастрольбюро. Це дозволяє виступати у різних театрах країни. На початку Великої Вітчизняної війни Платон Іванович співає на сцені Одеської опери. З 1944 року і до кінця свого творчого шляху П. Цесевич був солістом Всесоюзного державного концертного об’єднання. Незважаючи на вік, голос Платона Івановича, його зовнішність були у чудовій формі.
15 лютого 1948 року на порозі свого сімдесятиріччя П.І. Цесевич завершив свій творчий шлях. В Одесі він попрощався з публікою двома виставами: оперою М. Глинки «Іван Сусанін» у головній ролі та оперою А. Даргомижського «Русалка» у ролі Мельника.
На презентації книжки багато хто говорив про те, що пам’ять про видатного співака повинна бути увічнена у нашому місті, яке так багато означало у його творчому житті.
