Самі собі режисери

Світлана Стукаленко у бібліотечній справі почувається як риба у морі. Очолила вона районну централізовану бібліотечну систему в 1988 році. Щоправда, до цього десять років пропрацювала тут на різних посадах. І за разом встигла закінчити Київський інститут культури.

Свою справу Світлана Арсен­тіївна любить. У цьому нікого переконувати не треба, бо за роки роботи стала професіоналом, авторитетною людиною. До централізованої бібліотечної системи входять 15 сільських бібліотек, районна доросла та дитяча. Тут найперше дбають про книжковий фонд. Нині він налічує 304502 примірники. Непокоїть те, що останнім часом він мало поповнюється і майже не оновлюється.

– Минулого року на систему ми отримали 650 примірників. Уже прожили половину нинішнього, а бібліотека поповнилася всього 45 книжками. Село ж взагалі отримує по 5­6 книжок на рік. Раніше культосвітнім закладам виділялись кошти із місцевого бюджету на придбання літератури. Через фінансову скруту такої підтримки ми вже не маємо. Періодичних видань також одиниці, хоча раніше ними були заповнені дві полиці, – розповідає Світлана Арсентіївна.

Нині С. Стукаленко тривожить факт закриття бібліотеки в селі Островці. Цей заклад уже два місяці, як не працює. Звідси спеціаліста перевели до сусіднього Полянецького, а бібліотеку – оптимізували. Хоч село Островка невелике, але місцеві жителі без бібліотеки залишатись не хочуть. Прохають директора ЦБС відкрити заклад. Вона, як кажуть, з дорогою душею, але ж не все від неї залежить.

– Під час розподілу коштів про культуру згадують насамкінець. Та мені важливо зберегти кадри. Були часи, коли я просто вмовляла культосвітніх працівників залишитися хоч на 0,25 ставки. Це надто мізерні суми, щоб називати їх зарплатнею. Боляче все це пропускати крізь серце, – зізнається директорка.

Світлана Арсентіївна констатує факти, але не впадає у відчай. Її заповзятливість та доброзичливість допомагають шукати вихід, як кажуть в народі, якось викручуватись. Знаходяться спонсори і серед керівництва, підприємців району, і серед читачів. Так, районна та сільські бібліотеки мають відеотехніку, телевізор. Буває, читачі дарують книжки, а то й частину своєї домашньої книгозбірні. Останнім часом бібліотека надає ще й платні послуги. Це незначні кошти, але їх достатньо для передплати кількох періодичних видань, придбання канцтоварів, забезпечення масових заходів.

При районній дорослій та дитячій бібліотеках діють клуби за інтересами: «Берегиня», «Надвечір’я», «Сучасник» та любителів поезії. Їх засідання проходять регулярно та цікаво. Слід відзначити, що організація масових заходів в бібліотеці на високому професійному рівні. Тут навіть сценічні дійства вміють вдало поставити. Вражають вони до Дня Перемоги, коли вшановують воїнів­афганців, у Шевченківські дні. Поцікавилась, хто ж займається режисурою?

– Ми самі собі режисери. Мої дівчата талановиті, як справжні акторки. Ми разом і співаємо, і вірші читаємо, і як треба, то й танцюємо, – з гордістю розповідає Світлана Арсентіївна.

Активність бібліотечних працівників відзначена районними та обласними грамотами. Директор ЦБС С. Стукаленко також має різного рівня нагороди, вона володарка титулу «Людина року», її ім’я занесе­не на районну Дошку пошани. Та моя співрозмовниця вважає, що без талановитого колективу успіхи були б скромніші.

– Світлано Арсентіївно, якби Ви стали міністром культури, що зробили б насамперед?

– Це цікаво. Які ж мої дії?.. Найперше потурбувалася б про соціальний захист культпрацівників. Обов’язково перевела б бібліотеки у найкращі приміщення. Адже книжки потрібно берегти, вони не поскаржаться, як люди, на холод, вогкість, а просто мовчазно хворітимуть і вмиратимуть... До речі, цими днями чула виступ Президента України Віктора Януковича. Він буквально сказав таке: «Ми не можемо кинути напризволяще сільські клуби, бібліотеки. Там, де є ще молодь, там де живуть ще люди, все повинно працювати. Ми знайдемо можливість, як їх відремонтувати і запустити». Знову живу надією на покращення ситуації, – відповіла співрозмовниця.

Знаючи, що Світлана Арсен­тіївна любить поезію і давно пише вірші, насамкінець попросила прочитати кілька рядочків. Серед них запам’ятались такі:

…Благословляю вас

на долголетье –

Всех тех, кто в труд

прекрасный свой влюблён.

Тетяна СВЄТЛОВА,Савранський район

Фото Лариси ПІВТОРАК

Давнімишляхами чумаків

На початку червня цього року Одеським обласним центром української культури була організована та проведена спеціальна фольклорно­етнографічна експедиція.

Як відомо, емблемою Одеської області є так званий «Сороко­путь». У самій назві відображається змістове поняття символу: 40 торговельних шляхів, які були на території регіону та були спрямовані у різні куточки світу.

Відзначаючи велику цінність вивчення української історії та культурної спадщини, пов’язаної з чумацтвом, з метою виявлення матеріальних свідчень, збирання легенд, бувальщин, переказів, а також для розгляду можливості створення туристичного маршруту за місцями чумацьких стоянок, і пройшла ця експедиція на чолі з директором ООЦУК Наталією Савівною Гончаровою. Ще у склад своєрідного десанту увійшли член Національної спілки художників України Анатолій Григорович Кравченко та завідувачка відділу декоративно­прикладного мистецтва Антоніна Іванівна Димова.

Першою зупинкою учасників експедиції стала Северинівка Іванівського району. Слід зазначити, що чумацький віз зображений на гербі району, а у селі знаходилися льодяники, які чумаки використовували для зберігання своїх товарів.

В райцентрі дослідники побачили місце поховання одного з чумаків, в с. Михайлополі, поміж іншого, – криничку біля подвір’я Валентини Карпівни Сичової, з якої чумаки поїли волів. Крім того, на подвір’ї жінки є діючий льох, перебудований із старовинного чумацького льодяника.

За матеріалом вчителя історії с. Старі Маяки Ширяївського району, нині покійного Василя Главенчука, Чумацький шлях у с. Шимкове розходився на дві дороги. За одним з переказів, на місці села знаходився сторожовий пункт козаків­запорожців, де була корчма з постоялим двором.

В селі Байтали в історико­художньому музеї зберігається ярмо для волів, що використовували чумаки. Ще у цьому селі біля церкви на місці джерельця з цілющою водою, де зупинялись раніше чумаки, є купіль та криничка.

У ХVI­XVII століттях на території теперішнього міста Балта щорічно проводилися декілька ярмарок, на які везли свої товари чумаки – насамперед сіль, солону рибу, різні іноземні товари. Особливо активна торгівля у регіоні розпочалася після того як з’явилося велике місто­порт Одеса.

А в Будеях Кодимського району збереглася криниця – саме біля перехрестя «Грушечка», де у позаминулому столітті стояла корчма, улюблене місце відпочинку чумаків на «Шпаковому шляху» (Кодима – Балта). Крім того, за декілька кілометрів знаходиться старовинний млин чумацьких часів.

Експедиція щойно завершена, її результати обробляються. Але вже зараз можна впевнено сказати, що багата історія Одещини має поповнитися чисельними свідоцтвами про чумацькі шляхи.

Йде активна підготовка другої фольклорно­етнографічної експедиції.

Ласкаво запрошуємо усіх зацікавлених осіб до плідної співпраці. Просимо з пропозиціями та побажаннями звертатися до Одеського обласного центру української культури за адресою: вул. Польська, 20 (т.: 760­19­27, 760­19­26).

Олена КРИЖАНІВСЬКА,завідувачка інформаційно­видавничогосектору ООЦУК