«Як шкода, що я ніколи не бачив прадіда… Як шкода, що не зможу з ним поговорити. Я вирішив написати листа ветеранові Великої Вітчизняної війни Никифорові Матвійовичу Позюбарову. Він мій прадід, якого я ніколи не бачив, і мені розповідала про нього моя бабуся.
«Прадіду! Я знаю, що ти в роки війни служив у танкових військах, був командиром танка Т34. У нас збереглася фотографія, на якій ти із двома однополчанами стоїш біля танка, на зворотному боці фото напис: «Україна, 1943 рік»…
…Ти знай, я пишаюся тим, що я твій правнук, що я член родини, у якій був ветеран Великої Вітчизняної війни. Пам’ять про тебе і глибоку повагу збережу на все життя, так само, як і мої батьки».
Це уривок із твору учня 7Б класу ЗОШ № 4 м. Ізмаїла Максима Дерменжи, присланого на конкурс «Свята правда про війну», який був оголошений «Одеськими вістями» з ініціативи їх головного редактора Івана Георгійовича Нєнова до 65ї річниці перемоги радянського народу і його Збройних сил у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр. Загалом надійшло на конкурс понад п’ятсот творів від школярів і учнів ПТУ. І жоден із них не можна читати без хвилювання. Бо вони пронизані любов’ю до ветеранів, тривогою за їхній нинішній день, пам’яттю про тих, хто загинув у пору військового лихоліття, вдячністю за мирне небо над головою.
Найкращі твори були опубліковані в газеті та знайшли широкий відгук у читачів. «Ці одкровення дитячих сердець хвилюють. Читаєш твори – і серце щемить», – сказав голова обласної ради ветеранів Олексій Георгійович Гурський.
Після завершення конкурсу була підготовлена до друку книжка «Свята правда про війну», до якої увійшли роботи переможців. І напередодні 70річчя від дня початку Великої Вітчизняної війни вона, за своєю унікальністю не маючи аналогів, побачила світ за сприяння депутата Одеської обласної ради Валентина Дмитровича Волканова. У передмові до книжки голова обласної ради Микола Володимирович Пундик пише: «Важко стримувати хвилювання, читаючи опубліковані тут сповіді – у них любов і вдячність молодих авторів до тих людей, які захистили країну від фашистів. А це ж їхні прадіди та прабабусі, які вже відійшли у вічність, або ще живі діди й бабусі, чиї долі обпалила вогненним крилом жорстока війна». Ось що пише Максим П’ятковський із села Сінного Балтського району, ведучи свій діалог із безвісти зниклим у роки війни прадідом: «Не знаю, де ти похований, що з тобою сталося. Я не можу прийти до тебе, а ти – до мене. Ми в різних світах. Але ти знай, дідусю: я тебе люблю! Спасибі тобі за мирне небо. Згадуємо, дідусю, твоє ім’я серед 116 односельців і 36 воїнів – визволителів села, що загинули… Я пишаюся тобою, дідусю!»
Такі рядки дають міцну підставу бути переконаним у тому, що люди старшого покоління можуть пишатися такими нащадками, довіряти їм долю рідної землі.
Кожен рядок цієї чесної книжки підтверджує той факт, що нинішня молодь у переважній більшості не йде на повідку у тих, хто спотворює щиру правду про Велику Вітчизняну війну та подає урок мудрості тим, хто паплюжить великий подвиг, здійснений радянським народом та його звитяжними збройними захисниками. Валентин Дмитрович Волканов, звертаючись до земляків із приводу виходу книжки у світ, пише: «На мій погляд, ці одкровення дітей, які виросли під мирним небом, так само безцінні для історичної пам’яті народу, як і фронтові трикутники. Вони підтверджують, що зв’язок поколінь нерозривний. І пам’ять про тих, хто заради свободи нашої землі, захисту рідних і близьких проливав кров, терпів холод і голод, жертвував найдорожчим – життям, безсмертна». Безперечно, «Свята правда про війну» стане переконливою підмогою у військовопатріотичному вихованні не тільки учнів шкіл, а й усього населення області. Щирі рядки її авторів додадуть читачам гордості за героїчне минуле, за рідну землю й віри в завтрашній день.
