Як синтез різних жанрів
Ізмаїл завжди був театральним містом. За спогадами ветеранів, на початку 70х років тут було 15 (!) самодіяльних театрів. Вони, як синтез різних жанрів мистецтва, завжди виступали основою культурного життя міста. Але, як говорив Костянтин Станіславський: «Театр – це життя людського духу у пропонованих обставинах». Уже до кінця 80х років бессарабських шанувальників Мельпомени радували тільки три театральні колективи: педінівський Мотедріп, Молодіжний театр драми і поезії «Імпульс» Будинку офіцерів флоту і народний театр ДК ім. Т.Г. Шевченка. А на початок 2004 року в Ізмаїлі вижив лише театр Будинку культури. Але й він в результаті реформування був поділений на дві вікові групи. Перша набула статусу «молодіжної», а друга одержала назву «Акцент».
Цей театр був створений у 1956 році. Тут склалися свої традиції та правила. Переважно режисери ставили вистави за творами письменниківкласиків. Однак у результаті реформування в 2004 році у колективі залишилися актори віком від 14 до 27 років. Внаслідок цього театр і набув статусу «молодіжний». Звичайно ж, це не могло не позначитися й на репертуарі. За період з 2004 по 2012 роки було здійснено 7 театральних постановок: музична казка «День народження кота Леопольда» А. Хаїта, трагікомедія «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, новорічні казки «Чарівна скринька домовеняти Кузі» і «Новорічні пригоди біля ялинки», а також трагікомедія «Святий і грішний» та «Янгол» М. Варфоломеєва і, нарешті, «Катерина» за мотивами поеми Т.Г. Шевченка. Учасникам театру, а їх у складі колективу – 19 чоловік, властиві неймовірна працьовитість і відданість улюбленій роботі. Керівником проекту є Петро Вінковський. У нього за плечима Дніпропетровське театральне училище і Київський інститут культури. Працював у Тернопільському музичнодраматичному театрі, керував Вознесенським народним театром та іншими творчими колективами України. До провідних акторів можна віднести Володимира Шаповалова, Максима Сколуба, Леоніда Іванова, Ларису Грінкевич.
Серед найвищих досягнень творчого колективу – перемога торік у Всеукраїнському фестивалі театральних мистецтв у місті Очакові «Від Гіпаніса до Борисфена». Також колектив, віковий діапазон членів якого на сьогодні становить від 15 до 43 років, нині веде роботу серед молоді щодо пропаганди мистецтва.
А Народний драматичний театр «Акцент» було створено у жовтні 2004 року після розділу на дві вікові групи трупи народного музичнодраматичного театру під керівництвом режисера Петра Вінковського. У 2005 році його очолив режисер Василь Глух. «Акцент» здійснив постановку «Банкрута» за п'єсою А. Островського, «Попелюшки до та після» за п'єсою Л. Філатова, театралізованого свята «Пригоди в Різдвяну ніч». Артисти приділяють великої увагу пропаганді театрального мистецтва серед школярів. Для них були проведені «Уроки театру».
У грудні 2006 року театру «Акцент» було присвоєно звання народного.
Олег ДУНАЄВ, Ізмаїльський район
Крила за спиною та досвід по крупицях
Закінчивши Вище театральне училище ім. Щепкіна при Малому театрі в Москві, Євген Бубер знімався в кіно, брав участь у театральних постановках. Близько двох років тому призначений директором Одеського театру юного глядача. Нещодавно Євген відзначив свій сорокарічний ювілей. Привітавши ювіляра, ми скористалися з нагоди й запропонували директорові Одеського ТЮГу декілька запитань.
– Євгене, після закінчення театрального училища Ви всетаки повернулися до Одеси. Із чого тут починали?
– Тоді я грав у двох студіях – театрі «Перехрестя» під керівництвом заслуженого артиста України Анатолія Антонюка та в «Суєті суєт» під керівництвом заслуженого артиста України Валерія Басселя. Це було хороше продовження моєї театральної школи. А потім так сталося, що почав займатися шоубізнесом, організацією та проведенням концертів, фестивалів. Цим, у міру можливостей, займаюся й досі. Працював і за кордоном. Стежу за театральними подіями й тенденціями, намагаюся бувати на прем'єрах у Москві та Києві.
– Кажуть, артистизм проявляється з дитинства…
– Усе почалося років у шість. Мене прийняли до дитячого ансамблю «Чебурашка», і незабаром на телебаченні в передачі «Срібний дзвіночок» відбувся мій дебют. Я співав матроську пісню. А потім батьки відвели мене до театральнохорової студії, де займалися багато хто з майбутніх артистів нашого театру музичної комедії. У 13 років я зіграв Пітера Пена у виставі цього театру «Острів дитинства». Роль Венді зіграла Нонна Гришаєва, нині заслужена артистка Росії. Крім цього, була й роль в одній із новорічних вистав, що йшла у Палаці спорту. Я став популярний. Мене впізнавали в кінотеатрах, дівчатка писали записки… А потім ми поїхали з виставою «Острів дитинства» на гастролі до Кишинева, де пробули всі зимові канікули. Там я зрозумів, що нічого цікавішого за акторське життя немає.
– А що найскладніше в роботі директора ТЮГу?
– Мабуть, слухати та чути людей. У театрі дуже багато працівників, у всіх різні, часом складні характери. Комусь може здатися, що місце директора намазане медом. А я ось уже майже два роки ніяк не можу знайти чарівного стільника, з якого він тече. Насправді – це непроста праця. Доводиться опановувати ази економіки, розв’язуючи фінансові проблеми театру. Є така фраза: «У нього за плечима великий життєвий досвід, а колись там були крила»… У мене ж навпаки. Крила поки ще є. Але я ніколи не боюся зізнатися, що бракує досвіду. Я не боюся видатися невправним. Не соромлюся просити поради. І мені завжди допомагають: колегидиректори інших театрів, підтримують Одеська обласна рада, обласне управління культури й туризму. Вдачею я досить м'яка людина. Не в моїх правилах стукати кулаком по столі, кричати на когось. Взагалі я звик розмовляти з людьми, що вміють мислити. Таких, мені здається, сьогодні у світі мало. Хотілося б, щоб довколишні прагнули міркувати, аналізувати, а не жили в якихось ілюзіях.
– А кого б Ви віднесли до таких людей – що вміють чути інших і здатні міркувати?
– Мені пощастило познайомитися з Костянтином Райкіним. Це блискучий артист, чудовий оповідач, людина, що тонко відчуває, мислить, і головне – людина, що міркує. До речі, після вечері я вмовив його заїхати до нас у театр. Охорона була вражена, коли на початку першої години ми з Костянтином Аркадійовичем постукали у двері... (Сам будинок театру і зала йому сподобалися, незважаючи на їхній, м'яко кажучи, жалюгідний стан…) До людей, що міркують, відношу й голову Одеської обласної ради Миколу Володимировича Пундика. У цьому я переконався, коли разом випало обговорювати епізоди з вистав… Як то кажуть, легкий на підйом начальник управління культури й туризму облдержадміністрації Владислав Миколайович Станков. Він умить спалахує, якщо з'являється якась хороша ідея. Разом ми відкривали творчу вітальню театру. Зараз, коли почали готувити проект «Ніч у театрі», він туттаки нас підтримав…
– Що для Вас значить таке поняття, як любов?
– Я нестямно люблю своїх батьків, які дали мені в житті дуже багато. І головне, що нічого не нав'язували. Люблю Марину, яка для мене не тільки любляча дружина, але й вірний друг. Люблю свого сина, і, звичайно ж, своїх друзів, із якими не втрачаю зв'язок уже багато років. Вважаю себе щасливою людиною. Адже я все життя займаюся тим, що мені подобається, тим, що люблю та вмію робити. Крім того, мені пощастило зустрітися з багатьма великими акторами, режисерами, поетами нашого часу, з людьми високого інтелекту й духовності. Мені не соромно за жодну з вистав, які були випущені за час мого директорства: «Потап Урлов», «Принцеса Пірліпат», «Ніч святого Валентина» і «Дорога Памела». Я пишаюся тим, що працював поруч із Володимиром Михайловичем Наумцевим, на превеликий жаль, нині покійним... І він, і я закінчували Щепкінське училище, може, тому досить добре розуміли один одного.
– Знаю, що наприкінці березня у вас прем'єра…
– Так, ми завершуємо роботу над виставою «Біля ковчега о восьмій». Це п'єса – міркування про смисл буття, про Бога, написана доступною для дітей мовою, гадаю, буде цікава й дорослим людям.
Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»
P.S.Євген Бубер за внесок у творче життя нашої області та у зв'язку з ювілеєм нагороджений Почесною грамотою Одеської облдержадміністрації.
Вітаємо та бажаємо нових успіхів!
