Сумний погляд успішного фермера
Георгій Якович Пожар вісім років очолював у селі Приозерному Кілійського району базове сільгосппідприємство «Батьківщина». При ньому зроблено чимало: поставили млин, запустили пекарню та комбікормовий цех, придбали інкубатор. Навіть макарони свої робили.
– На землі треба або працювати «на відмінно», або не працювати геть. Принцип «либонь та якось» веде до провалу, – говорить Георгій Якович. – Із кооперативу я вийшов сам. Щиро скажу: у великому господарстві не встигав проконтролювати кожну ділянку – то там, то отут був недолад, а я все сприймаю дуже близько до серця. Тоді моя сім’я сказала: здоров’я дорожче. Так сім років тому я став фермером. Спочатку взяв під оренду 670 гектарів. Сьогодні обробляю 850. Пайовики, які довірили мені свою землю, одразу поставили умову: відкрити пекарню та постачати їм свіжий хліб. Таким чином, у нас у Приозерному тепер дві пекарні – СВК «Батьківщина» та фермерського господарства «Дакія». Хліб – це питання політичне.
Успішно поставлена робота дає фермерові змогу одержувати позитивний фінансовий результат і розбудовувати підприємство. За останні роки придбано комбайн «Полісся», два нові трактори МТЗ–92 і Т–150. Плуги та борони, навантажувач для току та протруйник насіння – це й багато іншого устаткування також куплено та поставлено на службу селянській справі.
Г.Я. Пожар до своїх пайо–виків ставиться трепетно. Який би не був урожай, власник земельної ділянки одержує понад 1,1 тонни зерна та 100 кілограмів соняшнику на олію. Крім цього, фермер оре пайовикам городи, безкоштовно виділяє транспорт для довозу вугілля та води. Не дай Боже в родині горе, подається допомога в організації поховання.
Георгій Якович не залишається осторонь від громадських проблем села: із яким би питанням не звернулася сільрада або школа, – ніколи немає відмови. «В одному селі живемо», – говорить фермер.
Георгій Якович – чоловік неспокійний. Йому до всього є діло – і в селі, і в державі загалом.
– Нещодавно їхав у машині та й увімкнув румунське радіо, щоб послухати прогноз погоди в наших краях, – ділиться керівник. – Чую новину: страйкують румунські фермери. Включив гучніше – цікаво, що не влаштовує моїх колег за Дунаєм? Виявляється, їм держава дала дотацію по 200 євро на посіяний гектар, а вони хочуть 400, як у Франції… Що тут скажеш? Наші позиції непорівнянні. Якщо французька родина має два гектари виноградників – живе безбідно. Вісім років тому я посадив п’ять гектарів винограду, винятково європейських сортів. І що ж? Кілограм винограду сорту «каберне» купували в цьому сезоні найбільше по 3,5 гривні, але ж пляшка вина – 80 гривень. Ото вам і цінова політика… Нас закликають: «купуй українське». Я обома руками за підтримку вітчизняного виробника, але у нас хтось перевіряє якість виробленої продукції? Старі деталі миють і продають як нові. Ось візьмімо трактор МТЗ: той, що білоруського складання, бігає п’ять років без ремонту, а на українському заводі випустять – через рік доводиться ставити його на капремонт.
– Взагалі ладу замало, – далі ділиться наболілим фермер. – Перед війною в нашому селі було 12 поліціянтів, а сьогодні один дільничник на чотири населені пункти. Що він є, що його немає… Живність у людей крадуть. Знищують лісопосадки, продають дрова по 300 гривень за півкуба. Я браконьєрів із сокирами ловлю, напучую: без лісосмуг у нас у степу не можна займатися землеробством. Але що їм мої промови? Державі треба дати лад – в іншому разі працювати неможливо.
А як ставиться один із найкращих у Кілійському районі фермерів до перспектив скасування мораторію на продаж землі?
– З одного боку, це правильно, – міркує наш співрозмовник. – Якщо міські мешканці приватизували свої квартири й тепер можуть розпоряджатися ними на власний розсуд, то чому селяни, які стали власниками земельних наділів, не можуть їх продати? Але з іншого боку… Осьо цими днями підходить до мене односільчанка й запитує: «Георгію Яковичу, закон про продаж землі вже ухвалили?» – « Ні, а що?» – «Та ось, хочу купити 100 гектарів» – «Але ж це дорого! У тебе є такі гроші?» – «У мене немає, але в Молдові є знайомі, які хочуть купити у нас 100 гектарів». Після цієї розмови я задумався: а скільки німців, французів, китайців уже поклали око на українські чорноземи?
Продавати землю – основний засіб виробництва на селі – найостанніше діло. Чому ж наші співвітчизники самі не хазяюють? Південь Одещини з його прісноводними водоймами – ідеальне місце для виробництва овочів. Фермер погоджується із цим.
– Колись наш колгосп виробляв по три з половиною тисячі тонн овочів. В овочівницькій бригаді працювали 150–200 чоловік! Але був неподалік Ізмаїльський консервний комбінат, продукцію якого навіть до Воркути постачали. В овочівництві питання номер один – збут. Ось недалеко від нас село Шевченкове – там багато хто просто викинув цибулю та картоплю на смітник: ціни такі, що навіть дорога на ринок не окуповується. Ще одна проблема – висока мінералізація нашого озера Китай. Якщо 5–7 років поливати землю, вона перетвориться на бетон. Перспективні напрями у нас, я гадаю, – вівці та водоплавна птиця.
Фермер показав свій невеликий польовий стан, де утримується нова техніка та провадиться будівництво місткого зерносховища. І мимоволі виникло запитання: а хто продовжить гідну справу Георгія Яковича? Який шлях обрали діти фермера?
– Маю двох дорослих синів. Старший – кандидат юридичних наук, викладає у вузі. Молодший – лікар–стоматолог, працює за кордоном… Я, як фермер, намагаюся працювати на землі сумлінно, але своїм дітям такої долі не зичу. Не хочеться мені, щоб вони залежали від землі. Не знаю, може, це й не правильно...
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»,Кілійський район
Роблять те, про що говорять
Подія, що сталася цими днями в Одесі за адресою: вулиця Локомотивна, 36, не лишиться поза увагою аграрників регіону. Офіційним дистриб’ютором всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» стало Товариство з обмеженою відповідальністю «РДО Україна», яке відкрило центр з реалізації та обслуговування сільськогосподарської фірмової техніки. На сьогодні в країні ТОВ «РДО Україна» має три подібні дирекції – окрім Одеси, ще у Вінниці та Житомирі, а також великий склад запчастин у Києві.
– Необхідність відкриття подібних центрів продиктована часом, – говорить керівник Одеської регіональної дирекції Віталій Хмарук. – Адже комбайни, трактори, причіпна ґрунтообробна техніка, обприскувачі, сівалки та інші сільгоспмашини марки «Джон Дір» стають вельми популярними у наших хліборобів. Та одна річ купувати їх через треті руки, що супроводжується певними ризиками, і зовсім інша – ставати володарями абсолютно нової техніки від виробника. Останнє – це повна гарантія надійності роботи того чи іншого агрегата, а в подальшому – його технічного обслуговування і забезпечення запасними частинами. Скажімо, на складах ми маємо до чотирьох тисяч найменувань цих самих запасних частин загальною вартістю у 2,0 – 2,5 мільйона доларів. Зважаючи на те, що управління комбайнами і тракторами кількох видів та модифікацій, причіпними знаряддями до них здійснюється з допомогою бортового комп’ютера, механізатори господарств мають можливість пройти відповідну перепідготовку на базі центру.
– Зараз Одещина є одним з найперспективніших регіонів у нашій справі. Про це свідчить той факт, що тільки за останні чотири місяці через дилерський центр ТОВ «РДО УКРАЇНА», який, між іншим, перебував у стадії створення, реалізовано нашої продукції на понад 10 мільйонів доларів, – відзначає Генеральний директор Володимир Ковалінський.
На думку досвідченого фа–хівця, механізатори та інженери підприємств агропромислового комплексу Одещини вміють цінувати сучасну високопродуктивну техніку, забезпечуючи найоптимальніші режими експлуатації, які сприяють не лише її самоокупності, але й, через певний час, прибутковості.
– Працювати на збиток собі не в наших правилах, – підкреслює Кассен Хастенг – керівник з продаж та маркетингу компанії «Джон Дір». – Про це ж ми говоримо і своїм клієнтам, як і ще про чотири правила, що є наріжними каменями нашої діяльності на ринку сільськогосподарських товарів та послуг. Вони формулюються так: партнерство з працівниками; стосунки з клієнтами на все життя; ми створюємо можливості; ми робимо те, що говоримо.
– Є «Джон Діри» і є решта техніки, – зазначає керівник відомого на Одещині сільгосппідприємства «Дружба» Саратського району Георгій Чиклікчи.– Повірте, це я стверджую не для красного слівця. Це – з досвіду багаторічної роботи наших механізаторів на тракторах і комбайнах даної фірми. «Джон Дір» – це надійність, висока продуктивність, економічність, виробничий комфорт, сервіс. Головне, щоб завжди знаходилися кошти на придбання такої техніки. Вона того варта.
– Ми щойно придбали трактор і розпушувач, – продовжує думки свого саратського колеги Віктор Гришаков з Березівського району. – Сьогодні нікого не треба переконувати, що «джондірівська» техніка – відмінна. А зараз, коли у нас в області створено її дилерський центр, де будь–яке питання (придбання нової машини, навчання персоналу, купівля запасних частин, тех–обслуговування) можна вирішити за лічені дні або години, в залежності від виду операції, то такій техніці – зелене світло на нашій аграрній вулиці!
Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»
