Сторіччя від дня народження Тараса Шевченка, незважаючи на утиски самодержавства, святкували і в Південній Пальмірі. Одеські періодичні видання насмілилися завести на своїх сторінках рубрику «День Тараса». Замітки висвітлювали події, пов’язані з антиювілейними урядовими переслідуваннями.
25 лютого газета «Южная мысль» надрукувала статтю, у якій пов’язувала ім’я улюбленого народного поета з боротьбою за «правду і волю». Ця ж газета через три дні після згаданої публікації цитує «Заповіт»:
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.
Автор пише, «такой семьи народов еще не существует на земле, но она должна явиться. Мир идет к этому».
В такій атмосфері зростав 18–річний юнак Едик Дзюбін, син дрібного крамаря з Ремісничої вулиці, який здобув визнання як поет Едуард Багрицький: альманах «Авто в облаках» надрукував його перші вірші.
Подальша революція та громадянська війна приваблювали юнака грандіозністю самого дійства. Квітень 1919 року дуже пам’ятний: Едуард Дзюбін вступає до Червоної армії. Творчий досвід підживлюється бойовими епізодами. Але поета передусім цікавила Людина. Людина на війні. Враження від побаченого пізніше втілилися у рядки чудових творів.
1920 – 1925 роки. Едуард Багрицький часто друкується в одеській періодиці, працює у «Вікнах УкрРОСТА», пише до «Вікон» вірші за мотивами українського фольклору й поезії Тараса Шевченка, керує літературним гуртком «Потоки Октября». Гурток збирався на Молдаванці, у клубі залізничників. Гурток відвідували Володимир Нарбут, Євген Павліченко, Вадим Стрельченко, Панько Педа, Семен Ліпкін, Всеволод Азаров, Степан Олійник. Духовним учителем ці літератори називали Кобзаря. У статтях–спогадах український критик Євген Адельгейм та російський поет Всеволод Азаров підкреслювали вплив Тараса Шевченка і на розвиток творчої особистості Едуарда Багрицького.
Астма, що переслідувала поета з юних літ, не давала змоги повноцінно працювати. Едуард Георгійович змушений був усамітнюватися на вулиці Дальницькій, де він мешкав у ті роки. Наприкінці побутування поета у рідному місті, а це 1925 рік, його владно взяло в лабети незадоволення собою. Він переїздить у передмістя Москви – Кунцево. Цей переїзд потрібно було зробити, щоб уберегти себе від творчої деградації, літературного провінціалізму.
Там, далеко від рідної Одеси, Едуард Багрицький порівняно швидко став знаменитим. Та все–таки його вабило на південний захід неозорої країни, де росли вишневі садки, буяли виноградні лози, у степу хвилювалася ковила, яріли червоні маки, щебетало польове птаство.
Поет знову звертається до освоєння українського фольклору, пише поему «Пісня про Устину». Поштовхом до написання твору послужив мотив, який наспівувала дружина. Поема сподобалася столичним поціновувачам одесита. Твір було надруковано у № 3 журналу «Молодая гвардия» за 1926 рік.
Подальшим кроком до освоєння української тематики була поема «Дума про Опанаса». У статті «Як я пишу» (1933 р.) Едуард Баг–рицький зізнався:
«Над «Думой про Опанаса» я работал долго, месяцев восемь. Мне хотелось написать ее стилем украинских народных песен, как писал Тарас Шевченко. Для этого я использовал ритм его «Гайдамаков». Мне хотелось показать в ней историю крестьянина, оторвавшегося от своего класса…»
Поема «Дума про Опанаса» була надрукована у двох номерах газети «Комсомольская правда» теж 1926 року. Епіграфом взято рядки Тараса Шевченка:
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали,
Що мусим робити?
Едуарда Багрицького вабило на батьківщину. Останнього разу він приїздив до Одеси на початку квітня 1928 року. Краєзнавці занотували кілька адрес, де тоді побував поет.
Мешкав Едуард Багрицький у квітневі дні на вулиці Ніжинській, у будинку 52, кв. 13. Дав йому притулок старий знайомий М. Харужиєв.
Відвідав столичний поет будинок на Пушкінській, 32, де домовився із секретарем редакції журналу «Шквал», давнім другом С. Радзінським, про публікацію «Пісні про Устину». Поема була надрукована 22 квітня 1928 року, уже після від’їзду Едуарда Георгійовича до Москви.
Згадав він із друзями, як на Ланжеро–нівській, 22, у профспілковому клубі, читав вірші. То були «літературні середи». Чотириповерховий будинок напроти займала тоді «Губполітосвіта», де він завідував літературним відділом…
…Наприкінці 1930 року закінчується кунцевське життя поета. Він переїздить до Москви, одержує квартиру у новому письменницькому будинку. Плідно працює над перекладами віршів українських друзів – Миколи Бажана та Володимира Сосюри, над віршованою радіокомпозицією, де головним героєм постає Тарас Шевченко. Вона залишилася незавершеною. Уперше фрагменти друкувалися у журналі «Тридцать дней», 1934, № 2.
Того ж року друга пісня цього циклу друкувалася у газеті «Вечерняя Москва», 5 липня. Перша пісня – через два роки у альманасі, а третя – у книжці «Эдуард Багрицкий. Стихи и поэмы». М. – Л. 1964.
На мій погляд, найпотужніше написана перша частина. Прочитаємо уривок:
Тревожней нету часа,
Чем этот грозный час!
Послушаем Тараса,
Что говорит Тарас?
Навстречу мчатся пули –
Пчелиный звонкий дождь,
Послушаем, что скажет
Наш сивоусый вождь!
Не ведающий страху,
Забыв былую лень,
Кудлатую папаху
Он сдвинул набекрень;
Усы он расправляет,
Стирает пот с лица,
Берет он саблю молча
У мертвого бойца;
И закружившись в гике,
Летит в густую пыль,
Летит на вражьи пики
В серебряный ковыль.
…Він ще працюватиме над лібретто опери, але дні його вже були полічені. Поета постійно долали застуди, він чергового разу захворів на запалення легенів – і легені не витримали. Він помирає 16 лютого 1934 року, у «класичному» віці для поетів – 38 літ.
Він відійшов від суєти життя у кремлівській лікарні, а не на полі звитяги, як мріяли його герої. Однак творчою діяльністю Едуард Багрицький дорівнявся до них.
