Голос і Я
Едіт Піаф… Як багато тріумфального і трагічного сплелося в цьому легендарному імені. Досить почути її голос, щоб зрозуміти – усе там: беззастережне служіння талантові, своїй публіці, любов до життя і водночас виклик, кинутий цьому самому життю. Її біографія досі хвилює наших сучасників і тому знаходить своє відображення в літературі, кіно і театрі. Не став винятком і Одеський російський драматичний театр, який представив одеському глядачеві прем’єру мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит» (режисер–постановник – заслужений артист України Анатолій Антонюк).
Мюзикл заснований на біографії Едіт Піаф. Він оповідає глядачеві про найважливіші віхи її тернистого шляху, про людей, які вплинули на її становлення та про ту ціну, яку довелося платити за талант. Виконавиця головної ролі Олена Ященко створила образ, передавши і задерикуватість Піаф, і інші істотні подробиці. І зробила це яскраво, з гарним вокалом (вокал, до речі, непоганий в усіх).
У сюжеті присутній і дуже цікавий містичний лейтмотив – Біла Леді (заслужена артистка України Тетяна Опаріна). Щоразу, коли Едіт знаходить щастя, кохання, з’являється ця Леді і пропонує вибір: або вона віддає свій дар, або втрачає близьку їй людину. Це досить точне втілення тієї невидимої сторони таланту, розплата за успіх та любов публіки. Загалом, якщо поставити в ряд біографії скільки–небудь видатних особистостей, то побачимо, що дуже не багато хто з них були гармонійними людьми, які прожили безхмарне життя. Згадуються цвєтаєвські рядки:
«…Ибо раз голос,
тебе, поэт,
Дан, остальное – взято.»
«Але мій голос – це я! Я – це мій голос!» – вигукує Едіт, коли знову до неї заявляється Біла Леді і погрожує втратою коханої людини. Едіт обирає служіння талантові, і в цьому її мужність – пройти шлях до кінця, до останньої межі, до хреста. «Non, je ne regrette rien» («Ні, я ні про що не жалкую») – звучить голос вже самої Едіт Піаф у фіналі мюзиклу особливо проникливо та зворушливо.
Автор лібрето – поет, драматург, народний артист України Юрій Рибчинський. І лібрето, треба сказати, дуже вдале. Деякі пісні з мюзиклу претендують на самостійне життя. А декорації художника–постановника мюзиклу, заслуженого діяча мистецтв Григорія Фаєра, правдиво передають атмосферу Парижа 30–х років. Яскрава і хореографія в постановці балетмейстера Юлії Пуріної. Але чого бракує глядачам? Акторської розкутості. Якась боязкість… Втім, можливо, це лише витрати обживания в ролі. У цілому, з перспективою зростання – відмінний мюзикл!
Артем Губарьков,«Одеські вісті»
«Ми увесь час їдемо – нормально, весело, цікаво!..»
Як тішаться дітлахи містечка, до якого приїхав цирк–шапіто. У літню спеку, в осінній дощ, у зимову холоднечу артисти неодмінно привозять щасливий травень. І лише під Новий рік акробати, жонглери та дресирувальники, які працюють у державному підприємстві «Дирекція пересувних циркових колективів України», закінчують сезон і роз’їжджаються по домах.
Ми побували в гостях в одному із цирків–шапіто. Нас приймав жонглер Віктор Шиманський (усі інші були зайняті приготуваннями до останнього виступу).
– У мене три вищі освіти, – одразу вбив наповал 28–річний жонглер. – Я закінчив Київський Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка–Карого, здобувши спеціальність режисера цирку та драматичного театру, потім навчався в університеті імені Драгоманова – педагог хорео–графії і в академії мистецтв – режисура масових свят. А до цього була музична школа за класом акордеона і баяна та естрадно–цирковий коледж. Сам я родом із Кривого Рогу, а навчався увесь час у Києві, де в цирковому коледжі познайомився з Тетяною, моєю дружиною. Вона – повітряна гімнастка. Нещодавно в нас народилася донька, зараз їй рік і три місяці. Вона гастролює з нами.
– ???
– Ми вирішили не залишати дитину на бабусю з дідусем, нам хочеться бути разом. Я виступаю – Таня сидить із малям, мама літає під куполом – я з дитиною. До народження доньки ми з дружиною працювали три роки у Франції, два – у Туреччині. Також виступали в Америці, у Китаї, всю Європу об’їздили, не були лише в Англії.
– Чудово: побачили світ, а світ побачив вас! А як батьки ставляться до того, що син і невістка цілий рік живуть на колесах? І взагалі до такої незвичайної професії?
– Спочатку хвилювалися, але потім побачили, що часом за день ми одержуємо такі гроші, які вони, працюючи на заводі, – за рік. Якщо вас цікавить фінансовий бак справи… Наприклад, якось мене запросили до Будапешта на гала–концерт із нагоди відкриття тенісного турніру. Два виступи по 5 хвилин – 3 тисячі доларів. Дорога, харчування, житло – усе за рахунок організаторів. Були випадки, коли знайомі хлопці за 5 хвилин, тобто за один номер, одержували по 8–9 тисяч доларів. В Україні, звичайно, артисти оригінального жанру про такі гонорари не сміють і мріяти. Тому під час зимових канікул ми з Танею їдемо на три місяці працювати до Туреччини.
– А дитина?
– Беремо із собою.
– Я думаю, гроші хоч і важливе, але не визначальне питання для артиста оригінального жанру. Як сказав ваш адміністратор Максим, «цирк – це хвороба».
– Безумовно, треба любити свою роботу, виконувати її добре і, відповідно, добре заробляти. Хто не любить свою професію, той буде працювати погано.
– Але ж вік артиста не довгий. А потім?
– Зараз, коли ми молоді, більше робимо нахил на фізичну роботу. Потім, коли здоров’я не буде дозволяти переносити навантаження, можна перекваліфікуватися – робити ілюзію, дресуру із тваринами. У нас в колективі виступає дресирувальник з ведмедями та поні Василь Фесик, йому близько 70–ти, а його дружина Люда у свої п’ятдесят – чудовий антипод (жонглер ногами).
– Гадаю, найскладніше в сучасному цирку – поставити оригінальний номер. У наше століття шоуманії…
– Так, зараз не можна здивувати глядача трюком – треба здивувати картинкою, сюжетом, історією, подією. Висококласний жонглер може кидати 11 кульок – і всім буде нудно. А можна 12 хвилин працювати із трьома кульками, роблячи цікаві картинки, про щось розповідаючи глядачеві – і він буде заворожений. Раніше люди ходили до цирку просто побачити трюки, посміятися, поаплодувати. А зараз ми змушуємо їх замислитися, щось згадати, осмислити.
– Ваш улюблений номер?
– Наприклад, номер з ракетками. Я придумав історію про спортсмена, який програв у теніс і дуже засмучений. І ось він подумав: а що можна ще робити з ракетками? Ну, звичайно, їх можна підкидати вгору! Взагалі, давайте згадаємо, що таке теніс? Історія цієї гри починалася у стародавній Ассирії, Вавилоні, Греції та Римі. І ось я переношу глядача у ті часи. На мені – костюм гладіатора. Я – воїн, який спритно жонглює зброєю. Манера руху, кожна поза, погляд, сальто, переверт – усе передає характер мужнього гладіатора. І глядач мимоволі починає згадувати, що він знає з історії, якими були римляни, як жили, що для них було значущого та святого...
– Це вже не цирк…
– Так, це театр: проблема, ідея, подія, кульмінація. Але цирк складніший за театр, бо тут не лише сюжет, тут іще й трюк. Режисери ставлять номери, їм платяться великі гроші. І я – один з таких режисерів.
– Ви мабуть брали участь у міжнародних форумах артистів оригінального жанру?
– Звичайно. У Будапешті, у Пекіні та багатьох інших містах світу.
– І після цього – робота у скромному цирку–шапіто… Ви напевне мрієте жити у великому місті та працювати в стаціонарному цирку?
– Ні, там погано: мало вистав, менше грошей, нудно. Я взагалі не можу жити на одному місці: вранці – на роботу, увечері – додому, щодня те саме. А в цирку–шапіто ми увесь час їдемо – нормально, весело, цікаво!
– Не розумію, як можна жити на колесах? Як організовано побут?
– У нас із Тетяною кемпінг довжиною 7 метрів, всередині він поділений на три кімнати. У ньому є абсолютно все, що необхідно для життя: спальня, кухня з холодильником, душ, туалет, кондиціонер. Заїхали по дорозі до магазину, скупилися на декілька днів, наготували – до холодильника. Які можуть бути проблеми? Життя прекрасне! Серйозно. Хіба що дитина одного разу отруїлася. Купили курку–гриль, самі поїли, дали маленький шматочок доньці – і всі вирушили до найближчої районної лікарні. Але це була єдина проблема за останній рік.
– Тоді чому у 28 років у Вас, вибачите, стільки сивини?
– Нерви. Часто за кермом, літаю на літаках – Нью–Йорк, Атлантик–Сіті, Чикаго, Філадельфія…
– Поряд із цим ви виступаєте і в українських селах.
– Україна – це одне велике село. У нас у країні працюють 60 цирків–шапіто, це дуже багато. Але погано те, що існують іще близько 50 колективів, які просто дурять усіх. Приїжджають троє–четверо на легковій машині, збирають у місцевому будинку культури аншлаг. Глядач побачив гімнастку–каучук і двох клоунів, які погралися із собачкою, – приходить розчарування: «Яка дурниця, ніколи в житті не піду до цирку дивитися таку маячню!» І тому професійні колективи, які їдуть і виступають із великими програмами, втрачають багато публіки.
– Яке містечко або село в цьому сезоні Вам запам’яталося?
– Виступали ми в Дмитрівці – нам живого барана подарували. Що з ним робити? Дресируванню не піддається. Запросили кухаря–болгарина, він нам на живому вогні у великому казані зварив юшку. Усе безкоштовно, від душі. Чудове домашнє вино, привітні люди…
– А Ви хочете, щоб донька, коли виросте, виступала під куполом цирку?
– Ні. Нехай вона буде юристом або лікарем. Втім, побачимо.
Антоніна Бондарева,власкор «Одеських вістей»
