Кінець світу по-польськи в Одесі
На сцені Одеського академічного російського драматичного театру виступили актори театру «Вершалін» із польського міста Супрасль.
Створений 1991 року шістьма молодими людьми колектив завжди вирізнявся теат–ральним баченням, дещо незвичним для більшості глядачів. Проте від часу свого заснування заявив про себе як про повноцінну творчу одиницю, став володарем численних престижних нагород, тричі лауреатом премії «Fringe First» (Единбург), нагороджений почесним дипломом за значні заслуги перед польською культурою у світі.
Вистава, запропонована одеському глядачеві, називалася «Репортаж про кінець світу». Вона побудована на основі книжки поль–ського релігієзнавця Влодзимежа Павлючука. Режисер і директор театру Петро Томашук спробував за допомогою постановки розкрити феномен Вершаліна, поселення біля польського міста Бєлосток. У тридцяті роки минулого століття якісь сектанти під проводом псевдопророка Ілії задумали побудувати там нову релігійну столицю світу. Задум провалився, викриваючи жахливий обман. Разом з ідеєю гинуть і жителі селища.
Оцінити гру акторів прийшли Генеральний консул Республіки Польща в Одесі Йоанна Стжельчик, представники інших консульств, а також одесити, яким цікава польська культура.
Для нашого глядача вистава була дещо затяжкою. Релігійні піснеспіви, що переходять у моторошний лемент, колективні сцени в супроводі жаскої музики, суперечливі інтерпретації біблійних тем...
А ось думка пані Стжельчик:
– Я бачила виставу вперше. Актори грали професійно, на мій погляд. Що стосується постановки, відзначаю, що вона досить складна й неоднозначна. Історія, що переказується акторами, заснована на реальних подіях. Її потрібно осмислити.
Важко судити про реакцію глядачів. Це незвичайна вистава. Мені здається, зарано говорити про те, як вони оцінили постановку. Склалося враження, що людям було цікаво. Приємно було бачити повну залу.
В ексклюзивному коментарі для «ОВ» режисер театру Петро Томашук підкреслив:
– Я задоволений одеською публікою. Був хороший контакт із глядачами. Наші народи досить близькі, тому проблеми, винесені на огляд у виставі, вашому глядачеві, на мій погляд, були зрозумілі. Сподіваюся, що традиція культурного обміну між нами матиме продовження.
Кіра Нікітіна
У жанрі капризу
Щось святкове і водночас таємниче запанувало в атмосфері арт–центру «Кандинський» після відкриття там виставки «Новорічні капризи», на якій представлено антикварні іграшки, ляльки (ХІХ століття), живописні полотна іменитих майстрів.
Ідея, за словами організаторки Анни Глазової, полягає насамперед у тому, щоб дозволити людям побачити предмети мистецтва, яких або вже немає ніде, або за коштами не вийде купити, дати можливість насолодитися естетикою епохи, яка вже відійшла, але зразки її мистецтва й сьогодні викликають у душі й дитини, й дорослого міцні культурні асоціації. Це капризи, що повертають нас до ідеального, не залежного від сьогоднішніх реалій, дитинства – або до іншого, ще не підлеглого постмодерністському сплощуванню, дорослого життя.
А. Глазова підкреслила, що представлені ляльки кінця ХІХ століття – фабричного виробництва, тобто, за мірками того часу, – типові. Завдяки цьому можна вивести «соціальну формулу естетичних уподобань, ідеалу краси» для тієї епохи. Панянки, наприклад, гралися ляльками–дамочками, бо кожна дівчинка тоді хотіла стати дамою. Хлопчики гралися з олов'яними солдатиками, паровозиками, які також є в експозиції.
Виставка змушує задуматися про те, чим граються діти зараз…
Артем ГУБАРЬКОВ,«Одеські вісті»
