Діяльність Петра Петровича Сокальського (1832 – 1887 рр.) в Одесі у другій половині ХІХ століття – помітний внесок у скарбницю вітчизняної культури.
Петро Сокальський народився і виріс у Харкові. Там закінчив університет, здобув звання магістра хімії. Але юнака вабила музика. Музичні здібності П. Сокальського проявилися дуже рано. Сучасники відзначали різнобічність його музичного обдарування. Десятирічний хлопчик часто награвав пісні «Їхав козак за Дунай», «Петрусь» тощо. І він не лише грав, а й співав.
…В Одесі Петро Сокальський влаштувався не одразу. Перед цим він попрацював два роки у США особистим секретарем російського Генерального консула. В Америці юний композитор написав фортепіанну фантазію «Віють вітри буйні степом широким» та оперу «Мазепа». Оперу не було пізніше поставлено, однак, нам здається, що вона цікава як спроба, хоч і невдала, створити українську оперу на основі певних естетичних принципів того часу.
Невдовзі Петро Сокальський почав працювати в газеті «Одесский вестник», яку видавав його старший брат Микола. Молодший брат виступав як помічник редактора та фейлетоніст.
Петро Сокальський вітав у своїх замітках відкриття недільних шкіл в Одесі, закликав читачів популярної газети «поділитися письменністю» з народом. Він радів з того, що Товариство письменності, створене в Одесі, вимагає від своїх членів не лише внесків, а й «особистої праці», навчаючи грамоти трудовий люд.
Сокальський провадив у своїх фейлетонах активну боротьбу проти сліпого наслідування Заходу й схиляння перед ним, утверджуючи ідею самобутності мистецтва кожного народу, як відображення його життя, історії. Актуально звучать його слова й сьогодні:
«…Даремно, – писав він у статті «Нотатки про мистецтво», – нам ставлять як паралель Захід: за часом та обставинами наш народ зробив дуже–дуже багато… Наша історія… дає нам цілковите право вірити і в могутність народного духу, і в кращі властивості нашої природи… Скажемо ясніше: вивчення історії не дає нам права втрачати самоповагу і відмовлятися та відступати від власного минулого…»
Хіба ці рядки Петра Сокальського не відлуння сказаного Тарасом Шевченком:
Якби ви вчились так як треба,
То й мудрость би була своя.
А то заліземо на небо:
І ми не ми, і я – не я…
…Колись будем
І по–своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…
(Поема «І мертвим, і живим, і ненародженим…»)
У літературно–критичній діяльності Петра Сокальського значне місце посідала пропаганда тогочасної української літератури. Він регулярно інформував читачів «Одесского вестника» про нові твори українських авторів, про вихід у світ журналу «Основа», про повісті Марка Вовчка, видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. В одній із статей, підписаній псевдонімом Фагот, Петро Сокальський писав (подаємо у перекладі):
«Для тих, кому доступна краса малоросійської мови, – це справжній подарунок… Мову, якою стільки століть говорять мільйони, яка мала власну історію, власну літературу, своє лице, досі у нас мало визнають не тільки в літературі, а й серед місцевих освічених людей… Зрозуміло, що люди, незнайомі з мовою, можуть назвати її через незнання жаргоном, провінціалізмом, якоюсь сумішшю наріч, але тим, які з колиски чують коло себе звуки української мови, непростимо відмовлятися від неї…»
Навчаючись деякий час у Петербурзькій консерваторії, Петро Сокальський зустрічався з людьми, які добре знали великого сина України. Тут він уперше звернувся до текстів Кобзаря, написав романси «Полюбила молодого козака дівчина», «Утоптала стежечку». 1861 року він створив симфонічну програмну фантазію «На луках» («Відгомін України»), у якій на українській народнопісенній основі розвивав здобутки М. Глинки та О. Даргомижського, причому так безпосередньо близько за часом до класичних зразків згаданих композиторів, як небагато хто з російських і ніхто з українських авторів.
Тоді ж виник задум опери «Боротьба на Україні» («Богдан Хмельницький») основний зміст якої – обстоювання самобутності українського народу від поневолення. Лібретто мало будуватися на фрагментах із творів Тараса Шевченка: «Гайдамаки», «Катерина». «Наймичка» (лірична лінія) та окремих віршах. До лібретто впліталися і народні українські пісні. Характеристика основних персонажів здійснювалася через використання образів поета. Так, Горпина з’являється з піснею «Утоптала стежечку», в уста персонажа Андрія Сокола вкладено рядки, що змальовують Ярему:
Сирота Ярема, сирота убогий:
Ні сестри, ні брата, нікого нема!
Петру Сокальському були потрібні сюжети, пов’язані з рідним народом, його історією, життям, побутом, поезією. Оперу «Майська ніч» композитор розпочав 1862 року під безпосереднім враженням від петербурзьких зустрічей із земляками. П. Сокальський увів до опери тексти й образи Тараса Шевченка, у ній жив його бунтівний дух. Так принаймні вважає дослідниця творчості композитора Тетяна Каришева. В опері певна подібність до настроїв та загальної атмосфери «Назара Стодолі» Шевченка. Нового відтінку надає образам героїв опери українська поезія, тексти Кобзаря, зокрема, фрагменти балади Тараса Шевченка «Причинна».
«Майська ніч» П. Сокальського написана безпосередньо після «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака–Артемовського, але вже без розмовних діалогів, була першою спробою створення української лірико–комічної побутової опери. Окремі уривки з опери виконувалися в Одесі у 60–ті роки ХІХ століття. Та загалом автор зазнав невдачі. Більше він до цієї опери не повертався.
У подальшому житті П. Сокальський писав мало – дві–три невеликі композиції на рік. Тут ще можна згадати оперу «Облога Дубно». Але вона також не відома театралам. Петро Петрович після смерті брата очолив редакцію газети «Одесский вестник». І для занять музикою не вистачало часу.
