Костянтин Федорович Данькевич (1905 – 1984) – композитор, диригент, піаніст, педагог, народний артист СРСР (1954 р.), лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1978 р.) – народився в Одесі у ті дні, коли Тираспольська площа жила недавніми спогадами про барикади.

З дитинства хлопчик мріяв про музику. І його мрія здійснилася. Він вступив до музично–драматичного інституту. Навчався досить успішно. В інституті здібного юнака помітив викладач Микола Вілінський. Саме він, прослухавши гру талановитого піаніста, наполіг, щоб той займався композицією. Костянтин Данькевич закінчив інститут з відзнакою за класом фортепіано і композиції. І того ж таки 1929 року він став працювати у рідному вузі.

Костянтин Федорович давненько уже відійшов у інший світ, але музика його звучить серед нас.

От як про нього згадують молодші колеги.

…Своєю величезною рукою з товстими пальцями він видобував дуже ніжні, мерехтливі, неймовірної легкості і саме піаністичної барвистості пасажі…

…Він грав, співав, декламував, зображував оркестр, «лицедіяв», але вже музикально. Подібним чином він демонстрував в театрі свої опери, виконуючи партії усіх дійових осіб, декламуючи, граючи, коментуючи, пояснюючи. На наших же очах опера театральна перетворювалася на ораторську монооперу. І врешті–решт здавалося, що він був двічі геніальний – як драматичний актор і як виконавець. Як композитор, він лише намагався злити ці дві іпостасі в одну. І усе це пізніше проявилося, злившись в одній грандіозній особистості…

Костянтин Данькевич ще до Вітчизняної війни заявив про себе досить вагомо як композитор, написавши твори для фортепіано та скрипки (до речі, гру на скрипці дуже любив Тарас Шевченко), «Українську народну сюїту», часто звертався до творчості Кобзаря.

Наприклад, в основу балету «Лілея» покладено баладу, яку поет написав у Києві 1846 року. Кобзар використав фольклорні перекази про перетворення дівчини на квітку.

Використавши романтичний фольклорний сюжет, Шевченко змалював огидні явища кріпосницької дійсності. У формі ліричної оповіді дівчини–лілеї передано трагічну історію її загибелі, а також загибелі її матері–покритки. Образ лілеї, квітки–снігоцвіту, символізує чистоту й безневинність дівчини, яка стала жертвою зненависті селян до її батька, розпусника–кріпосника.

Того ж року Київська кіностудія ім. О.П. Довженка зняла фільм–балет під тією ж назвою, використавши музику нашого земляка.

…Після визволення Одеси від окупантів, композитор повертається у рідні краї і упродовж семи років очолює консерваторію. Він докладає чималих зусиль для розвитку alma–mater.

К. Данькевич знову звертається до творчості Тараса Шевченка. 1960 року пише оперу «Назар Стодоля».

Слід сказати, що творам композитора було властиве тяжіння до героїчного пафосу, до драматизму. Але Костянтин Федорович писав і камерні твори, музику для хорів, до драматичних вистав та кінофільмів. Любив співати. Його сценічні виступи надовго запам’ятовувалися. Він ніколи не розгублювався, коли траплялося щось непередбачуване. Шанувальники пам’ятають такий епізод з концерту, де виступав К. Данькевич.

Рояль стояв на похилій сцені. Костянтин Федорович співав пісню під власний акомпанемент. Рояль на похилій сцені раптом почав зсуватися. І композитор, не перериваючи співу і акомпануючи однією лівою рукою, правою, мов пір’їнку, підтягнув до себе інструмент. У залі звучало:

Чого мені важко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне?

Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти,

чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите –

а люд навісний

Нехай скаженіє…

Закрий, серце, очі.

Це була пісня на слова Тараса Шевченка. Вірш–елегія, написаний 1844 року у Петербурзі, один із тих творів, де відобразився процес зміни у свідомості поета, названий прозріванням. Тяжкі переживання автора – наслідок його конфлікту з оточенням, передусім із поміщиками–кріпосниками. Елегійні настрої і образ розбитого серця споріднюють твір з поезіями «Заворожи мене, волхве» і «Три літа».

На слова геніального поета композитор написав ще одну пісню – «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» У цій пісні передана трагедія Берестецької битви 1651 року.

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?»

«Почорніло я од крові

За вольную волю.

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мені славні запорожці

Своїм трупом вкрили…»

Битва для українського війська закінчилася трагічно. У цьому вірші, написаному у засланні на Косаралі 1848 року, як і в багатьох інших творах Тараса Шевченка на історичну тематику, зображення минулого було засобом впливу на соціальну свідомість пригнобленого народу. Слова поета, звернені до сучасників, звучать як докір за їхню пасивність, за примирення з долею рабів.

«…Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю…

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,

Будете орати

Мене стиха та, орючи,

Долю проклинати».

Перечитуючи рядки геніального Тараса Григоровича, вкотре уже ловлю себе на думці, що вони актуальні і для дев’ятнадцятого, і для двадцятого століть. Не втратили вони значення й донині, якщо замість Берестечка підставити інші географічні назви, інші дати, не менш трагічні для української історії. Можливо, підсвідомо відчував це і композитор з червоним партквитком, з орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора.

Плідну творчу діяльність не за–були нащадки. Іменем К.Ф. Данькевича названо в Одесі училище культури та мистецтва.