Півтисячі живописних полотен і графічних творів, виплеканих Георгієм Белали, розійшлися цілим світом. Є вони у приватних колекціях в Україні, Росії, Молдові, Швеції. А галерея колоритних портретів жителів села Байтали, земляків живописця, гармонійно вплетена в експозицію місцевого історико-краєзнавчого музею. Скарбниця матеріальних свідчень історичної пам’яті – це також дітище невгамовного митця та краєзнавця.
Дитинство 75-річного Георгія Костянтиновича Белали, уродженця села Лиманського Ренійського району, обпалене безжалісною війною. Батько пропав безвісти влітку 1941 року на бессарабському оборонному рубежі, а мати з братом і сестрою одночасно трагічно загинули в період окупації у 1943 році. Спершу хлопчиною опікувалася бабуся, а потім на його сирітську долю випало п’ятирічне поневіряння по буджацьких дитячих будинках.
Там і пробився талант до малювання. Ази образотворчого мистецтва опановував у Кілійському будинку піонерів. З жагою творити вічне та прекрасне п’ятнадцятирічний Георгій ступив на стежину дорослого життя. Проте його реалії виявилися прозаїчнішими. Направлений на Донбас, хлопець вивчився на столяра, відбудовував поруйнований фашистами Краснодон. Проте жоден випуск виробничої стінгазети не обходився без його малюнків. Коли Георгій Белали таки наважився скласти іспити до художнього училища, його професійній освіті завадив призов до лав Радянської Армії.
Строкова служба також була насичена творчістю, уже з відповідним нахилом – випуском «бойових листків» та оформленням «ленінських кімнат». Політпрацівник розгледів неабиякий талант у солдатові й порадив Георгію відправити документи до Московського народного університету мистецтв імені Н. Крупської. Заочне навчання на факультеті малюнку та живопису дало йому поштовх до розвитку майстерності.
...Чимало картин Белали присвячені праці ренійських портовиків і дунайських рибалок. У Рені він трудився в художній майстерні, виконуючи виробничі завдання, а для душі були пейзажі, картини з трудового життя краю. А ще, закоханий у чарівну дівчину Галину, натхненно писав її портрети.
Одруження принесло в молоду родину Белали не лише сімейне щастя та першу доньку, а й труднощі. Тому молодята переїхали до батьків дружини у мальовниче подільське село Байтали Ананьївського району.
Саме тут, серед прекрасної природи і трудолюбивих людей, Георгій Костянтинович відтворював на полотні будні сільського життя, одухотворенні образи колгоспників, змальовував їхні труд і свята. Чільне місце в його творчості посідають люди, які пройшли через горнило Великої Вітчизняної війни. Сьогодні їх уже немає серед нас, але мужні обличчя промовисто споглядають зі стін сільського краєзнавчого музею.
Культпрацівник Георгій Белали захопився історією, і це сприяло відкриттю сільського музею – єдиного в районі як понад три десятиліття тому, так і досі. Сотні експонатів – від сивої давнини до сучасності – дозволяють зазирнути в кожну історичну епоху, чи то кременеві знаряддя мисливців і збирачів, чи залишки колоритного посуду трипільців і стоянок кочових племен, чи предмети побуту та праці поселенців періоду колонізації краю, селян ХІХ-ХХ століть.
Близько 20 персональних виставок влаштував художник Г.К. Белали. Чимало в Ананьєві, Одесі, а ще у пам’ятних місцях дитинства та юності – Рені, Білгороді-Дністровському, Кілії. У Сараті, виставляючи свої картини і знайомлячись із містом, на постаменті серед імен загиблих воїнів він віднайшов прізвище батька. Пізніше місцеві слідопити підтвердили, що справді рядовий Костянтин Белали загинув тут, ведучи кровопролитні бої з фашистами.
На честь батька і полеглих на бойовищі байтальців митець розробив ескіз меморіалу солдатові-визволителю, який даниною пам’яті та щирої синівської вдячності за подвиги височіє в центрі села.
Чимало прекрасних відгуків про свою творчість зберігає в архіві байтальський художник-самоук, заслужений працівник культури України Г. К. Белали. Лише найщиріший і найрідніший цінитель його таланту – дружина Галина, з якою він прожив піввіку і яка нещодавно відійшла у вічність, вже не сплесне радісно руками і не скаже ласкаво: «Яка краса!»…
Та життя триває, і художник задумує відтворити на цнотливому полотні черговий цикл сільського життя-буття.
