Бажання взяти інтерв’ю у Жанни Георгіївни Дерлі – завідувачки сектору з питань усиновлення служби у справах дітей Тарутинської райдержадміністрації – у мене з’явилося після відвідування центру соціально-психологічної реабілітації дітей у день його 15-річчя. Тоді до щему в горлі зачепив мене вигляд півторарічного, худенького, із блідим личком хлопчика, що тихо сидів у куточку великої м’якої канапи. Невже й цей малюсінький чоловічок теж опинився тут із волі неприхильної до нього долі? Так. Але для його ж порятунку.
Через кілька місяців я знову побачила його тут же, у центрі. У просторій обідній залі він сидів за столом, а по інший бік – нянька, що годувала маля з ложечки. Такі зворушливі були на вигляд його худенькі пальчики, якими він тримався за край холодної стільниці, дуже нагадуючи в цей момент шпаченя, що випало з гнізда та зачепилося за рятівну гілочку…
З Жанною Георгіївною про батьківську відповідальність за дітей, атмосферу в родинах, матерів-«зозуль» ми говорили й раніше, але тема ця така велика й актуальна, що змушує вертатися до неї знову й знову. Надто багато питань. Приймана сім’я – порятунок чи покарання? А сьогодні їх у районі понад 20. Чому всиновляють набагато рідше, ніж утворюють приймані сім’ї, при тім, що ще два роки тому всиновлення чекали 70 дітей? Як відверто зізналася мені одна приймана мати, вона спочатку хотіла всиновити дитину, але, як то кажуть, обставини диктують своє. Це тільки в західних країнах усиновителі користуються цілою низкою істотних привілеїв і пільг. У нас же, крім одноразової допомоги, – нічого. І в цьому потенційні усиновителі вбачають недогляд у державній політиці. Приймані батьки перед ними у великому виграші. Принаймні вони спокійні: щомісячна, досить істотна матеріальна підтримка держави, поки дитина не вивчиться й не почне самостійно заробляти, їм гарантована. Більше того, роки догляду прийманим батькам зараховуються в загальний виробничий стаж. Ні того, ні іншого усиновителі не мають. І бувають непередбачені обставини, коли вони про свій вибір шкодують. Жанна Георгіївна розповіла про такий випадок, коли жінка, що всиновила дитину, потрапила під скорочення на виробництві, на непогано оплачуваній роботі.
– Так, може, майбутні приймані батьки йдуть на цей крок з меркантильних міркувань, заради поповнення сімейного бюджету? – чергове моє запитання до Жанни.
– Ви не перша про це запитуєте. Знаєте, що я зазвичай відповідаю? А ви самі візьміть знедолену дитину до своєї родини, обігрійте, виростіть, виховайте, поставте на ноги. Як свою. Тоді й зрозумієте, чи вкладаються всі ваші зусилля в суму щомісячного «презенту» держави. Не сперечаюся, буває всяке. Дехто бере дитину до своєї родини, щоб комусь щось довести, попіаритися. Так вчинила у нас одна жінка, що балотується в депутати, для забезпечення свого успіху, яка повернула дитину в установу після виборів. Це – огидно й аморально.
– Приймані діти – це переважно сироти?
– Не сказала б. Здебільшого це ті, чиї батьки позбавлені батьківських прав. Як же радіє душа, коли, відвідавши через якийсь час дитину в прийманій сім’ї, зовсім не вбачаєш різниці між своїми та прийманими. Недавно ще одна така чудова приймана сім’я з’явилася в селі Малоярославець-1, що взяла відразу двох діток – братика й сестричку, хоча виховує своїх двох.
– Але чи твердо впевнені ці приймані батьки, що у них усе вийде? Все-таки подвійна відповідальність, удвічі більше затрачається нервів і настільки ж менше залишається вільного часу.
– Питання дуже злободенне. У нашому обласному центрі підготовки майбутніх прийманих батьків, опікунів, усиновителів це чітко проглядається. Я сама не раз там бувала й зізнаюся: навіть нам, мамам уже дорослих дітей, тут є чого повчитися. Хтозна, було б це раніше, напевне внесла б корективи у виховання своїх дітей. Що ж тут дивуватися тому, що деякі майбутні приймані батьки після проходження курсів у центрі відмовляються вступати на цей шлях, злякавшись відповідальності. Шкода, звичайно. Але краще раніше, ніж пізніше, коли дітей з однієї прийманої родини передають до іншої, або, – що ще гірше, – до інтернату. Уявіть собі, що відчуває дитина, яку взяли до родини у дворічному віці, а з виповненням їй 14 років звертаються до суду, щоб скасувати всиновлення! Це велика трагедія маленької людини з без того поламаною долею, яку дорослі далі трощать і нівечать. Ми, звичайно, в таких випадках розпочинаємо пошук родичів дитини, щоб не довести до інтернату, якого діти панічно бояться. Вони й дорослішають раніше, і дуже високий інстинкт самозбереження. У нас є хлопчик – гарний, добрий, здібний, роботящий. Навіть газонокосарку відремонтував, хоча це не вдавалося й дорослим чоловікам. Хлопчик дуже мріє про прийману сім’ю, але шанси його невеликі, попри всі наші старання. Дійсність така, що основні запити – на дітей до трьох років, йому ж – 16.
– А чи дієвою є загроза позбавлення батьківських прав?
– Згадую наші найперші суди, на яких ми обстоювали непутящих мам, доводячи, що все не так безнадійно. А за якийсь час переконувалися: не треба було цього робити. Прикро, що є такі мами, які забувають про те, що вони мами. Одного разу ми відвідали неблагополучну родину й побачили в загалом звичну картину: закопчені стіни, брудні, худі діти малий малого менший, порожні каструлі. А на виході звернули увагу на високо підвішений під навісом пакет. Як виявилося, – із хлібом.
– А щоб діти не дістали, – вбило нас цинізмом пояснення матері.
Ми тоді довго не могли заспокоїтися, уявляючи, з яким нетерпінням голодні діти чекають тієї жаданої хвилини, коли їх погодують хоча б чим-небудь.
– Тобто державні виплати, які вона одержує на своїх малят, за призначенням не використовує? Мені якось досить відверто сказала одна така зовсім молода, але вже багатодітна й знову вагітна мама: «Так, я цим заробляю, і хто мені заборонить?» Так у цій родині й живуть при ніде не працюючому, у вічному похміллі цивільному чоловікові, із сопливими немитими дітьми, в атмосфері, далекій від нормальної. Може, треба суворіше контролювати використання цих грошей, суми ж солідні?
– Думаєте, ми над цим не б’ємося? Наша служба плідно працює із сільськими й селищними радами. Доходить уже до того, що сам сільський голова й соціальний працівник ідуть до кармниці разом із матусею, що втратила довіру, яка при них робить закупівлі необхідних продуктів. Але зайдіть до неї через місяць-два й побачите, що ті ж крупи так і лежать неторкані, бо – важко повірити – не знає, як і що з них можна приготувати.
Зараз часто чуєш, що так званий материнський капітал розбещує, дозволяє ледарювати й здебільшого йде на випивку. Тому, крім шкоди, нічого не приносить. Тут узагальнення небезпечні. Державні виплати потрібні, але треба ретельно продумати механізм їхнього руху. Постійні посилання чоловіків-батьків неблагополучних, та ще й багатодітних, родин на труднощі – блеф, і я це доведу на простому прикладі. У нас у районі є свого роду унікальне село Підгірне. Там чи не в кожній родині по троє й більше дітей. Але домівки впорядковані, є сучасна побутова техніка, комп’ютери, інтернет. На подвір’ях – по два-три бички, корови, свині, повно птаства. Діти тут ростуть такими ж роботящими, як і їхні батьки. Лінощам, розбещеності, пияцтву, голодному життю тут місця просто немає. І це чудовий приклад для тих родин, із яких тікають діти, щоб дістатися до притулку й звернутися, з проханням, що, мабуть, непросто далося їм, у яке вклали весь свій розпач і надію: «Знайдіть мені прийману маму. Будь ласка…»
