щоб продовжувати і розвивати традиції культури та мистецтва в Одесі
Побутує думка, що в Одесі, так само, як і в цілій Україні, тільки в останні 20 років з’явилося мистецтво, цікаве за межами нашої країни. Мовляв, «усі одеські художники, відомі у 80-ті роки минулого століття, практично нічого не значать і не цінуються за межами області, ну, в крайньому разі, за межами України».
Якщо неупереджено подивитися на історію мистецтва радянського періоду, не замикаючись на її офіційній, ідейно радянській, частині, то стане ясно, що це міф, який геть не відповідає дійсності.
Хотілося вільно творити…
Новий етап у представленні творчості одеських художників за кордоном розпочався у травневі дні відкриттям виставки «Другий одеський авангард. Місто і міф» у знаменитому музеї Зіммерлі при Ратгерському університеті в американському штаті Нью-Джерсі.
Для розуміння масштабів цієї події – трохи історії. В 70-ті роки ХХ століття, після «хрущовської відлиги», Радянський Союз переживав дедалі більше поглиблення розриву між офіційною пропагандою, діями держави на ниві культури і настроями інтелектуальної та творчої частини суспільства. Усі мріяли та пробували вільно думати, а художники – вільно творити. Хотіли створювати щось нове, «приміряти на себе» сучасне західне мистецтво, ледь видиме крізь «залізну завісу». Властиво, Спілка художників і її «куратори в цивільному» всіляко перешкоджали цьому прагненню, не даючи молодим художникам замовлення й не приймаючи роботи на виставки, намагаючись таким чином перетворити їх на «тунеядців» – із подальшими звичайними в СРСР наслідками.
Багато які молоді автори опиралися пресингові держави, що призвело до виникнення в Москві, Ленінграді й Одесі груп художників, не згодних із такою практикою, які й здобули назву нонконформістів. Спроби вийти за межі соціалістичного реалізму далеко не завжди зводилися до політичного дисиденства. Багато які автори, особливо одесити, такі як Олександр Ануфрієв, Володимир Стрельников, Віктор Маринюк, Валерій Басанець та інші, ставили перед собою насамперед творчі завдання щодо створення найсучасніших способів відображення світу. Згодом цей рух був названий «другий авангард», що нагадує про перший, який виник на початку століття й був успішно забутий (або забитий) комуністами.
На щастя, офіційним спробам замовчати творчість нонконформістів опиралися їхні друзі (в Одесі –Сальников, Глузман, Асрієв та ін.), які проводили виставки у себе вдома (так звані квартирні виставки); перші приватні колекціонери, що купували їхні роботи. Усі ці ентузіасти розуміли, що поруч із ними виникає Нове мистецтво!
Місія містера Доджа
Серед покупців виділявся американський професор Нортон Додж. Він приїхав до СРСР наприкінці 50-х для підготовки дисертації та продовження наукової діяльності. Зацікавився мистецтвом нонконформістів і став повсюди купувати їхні роботи, зокрема і в Одесі. В 70-х він почав проводити виставки нового неофіційного радянського мистецтва у США. Загалом він придбав понад 20 тисяч творів близько 1000 авторів! Це найбільша колекція радянського нонконформістського мистецтва у світі.
Про Доджа ходять численні чутки та легенди: про його експертів і посередників, які побували в різних містах СРСР для добору майбутніх придбань; про його пошуки заборонених художників і контакти з ними. І це – попри постійне стеження. Досі можна тільки здогадуватися про методи вивезення за кордон такої кількості творів, за зберігання кожного з яких звичайний радянський громадянин мав би великі неприємності.
У 1995 році Нортон і його дружина Ненсі Додж подарували значну частину своєї величезної колекції радянських художників найбільшому університетському музею США – музею Зіммерлі. Від цього часу починається нова історія унікальних творів: ретельне вивчення, атрибутування, каталогізація і, звичайно, включення в музейну експозицію. Завдання музеїфікації спрощувалося тим, що художники й колекціонери – учасники руху нонконформістів у процесі Перебудови та в наступні роки – почали здійснювати візити до США, а багато хто з них переїхав туди назовсім.
Повернулися з забуття
На першому етапі активне включення експонатів із колекції Нортона Доджа до музейної експозиції не торкнулося її одеської частини. Це було пов’язано передусім із переважним впливом москвичів і ленінградців, які ще в часи діяльності Доджа в Москві мали з ним тісні контакти й тому відразу після падіння «залізної завіси» відновили колишні зв’язки, але вже у США. Тому, попри високу художню й історичну цінність творів з Одеси, вони, майже забуті, зберігалися в запасниках музею.
Але час минав. Нова незалежна держава розвивалася, і все частіше в Ратгерському університеті з’являлися аспіранти з України, і серед них – випускниця Києво-Могилянської академії, аспірантка програми «Історія мистецтва» Олена Мартинюк. Час вивчення другого одеського авангарду настав 2009 року, коли Мартинюк зацікавилася українським нонконформізмом і через два роки приїхала до Одеси для знайомства з місцевими художниками та для вивчення інформації, зібраної в Музеї сучасного мистецтва Одеси.
На той час цей музей цілком сформував добре опрацьований розділ, присвячений нонконформізму та творчості його учасників. У МСМО була створена та існує окрема зала попередника нонконформізму, першого абстракціоніста в радянській Одесі, поета й дисидента Олега Соколова. Стали візитною карткою МСМО зали, що реконструюють квартирні виставки одеських нонконформістів і легендарну «Парканну виставку» художників В. Хруща і С. Сичова біля Оперного театру – першу несанкціоновану художню акцію в СРСР.
Знайомство з нашим музеєм та зустрічі з одеськими художниками справили на О. Мартинюк велике враження, що виразилося в бажанні зосередити свої наукові інтереси на творчості нонконформістів України. Відтоді почалися контакти працівників МСМО і музею Зіммерлі щодо вивчення одеської частини колекції.
Тут дух Одеси й особливий статус
Близько трьох років треба було для того, щоб ідея повернення до глядача незаслужено забутого мистецтва та створення великої виставки творів одеських художників була втілена в життя. Цей факт є закономірним і глибоко символічним. Одеса, поряд із Москвою та Пітером, завжди була центром нових ідей, вікном у зовнішній світ у часи як Російської імперії, так і Радянського Союзу. Залишилася вона такою і в незалежній Україні. Цю відому нам істину відзначали на урочистому відкритті виставки також і американські мистецтвознавці, підкреслюючи, що багатолика Одеса безперервно генерує міфи про саму себе, розмиваючи межі між реальністю й уявою. Місто пишається своїм особливим статусом і духом, надихаючи багато які покоління художників, що тут жили та працювали.
Ці складові творчості одеситів, наочно видимі в їхніх творах на виставці, доводять, наскільки ця творчість є органічною для культури Одеси, її історії та міфів. Адже роботи відомих представників другого одеського авангарду – О. Соколова та Л. Ястреб,
О. Ануфрієва і В. Маринюка,
В. Наумця і В. Сазонова та їхніх спадкоємців – концептуалістів С. Ануфрієва і Ю. Лейдермана – досвідчений погляд завжди відрізнить від творів колег із Москви та Пітера. У їхніх роботах немає політизованості та навмисного згущення соціальних проблем. Релігійність – глибоко замислена, а не надривно пафосна. Вони іронічні, тактовні та камерні. Навіть в експресивних творах форма пластична, а барви м’які, без різких контрастів.
Одеське відлуння в Америці
Властиво, викладачів університету, працівників музею, мистецтвознавців і численних шанувальників живопису, що взяли участь у церемонії відкриття виставки, цікавив сьогоднішній стан мистецтва в Україні, та зокрема в Одесі.
Місії МСМО щодо збереження, вивчення й експонування творів другого одеського авангарду не надавалося б у середовищі американської публіки так багато уваги, якби не приклад діяльності Нортона Доджа й музею Зіммерлі. Особливу цікавість, крім інформації про новий музей у рідному місті, численні представники нашої діаспори у Нью-Йорку виказують до розвитку сучасного одеського модернізму – як продовження другого авангарду.
Їхній великий подив викликає той факт, що створення МСМО було приватною ініціативою молодого бізнесмена. Видається, що більшість американців досі сприймають розвиток музеїв у країнах колишнього Союзу тільки як діяльність держави (і, отже, незвичайно консервативну та відсталу), хоча у США та в більшості розвинутих країн це значною мірою рух прогресивних громадян. Особливо це стосується сучасного мистецтва, яке ніколи не здобувало підтримки в тоталітарних корумпованих державах зі слабко розвинутою демократією.
У відкритті виставки брали участь багато які відомі одесити, що живуть нині у США: колекціонери Світлана та Євген Калинські, Анатолій і Поліна Глузмани, професор архітектури Ігор Бесчастнов, художники Люсьєн Дульфан і Ной Волков, президент Одеської громади Нью-Йорка Валерій Савінкін. Серед гостей був і живий класик – творець соцарту Віталій Комар. У спілкуванні з ними й американськими мистецтвознавцями особливо гостро відчувається, що традиції культури нашого міста живі, вони зберігають індивідуальність і додають нових сторінок до великого Одеського міфу.
Це можна було відчути і в передачі на американському телеканалі RTN, який транслюється на США та Канаду. Репортаж був у прямому ефірі, він присвячувався відкриттю виставки в Зіммерлі й викликав живий відгук у російськомовній аудиторії американського континенту. Була велика кількість дзвінків від одеситів і людей, яким близька Одеса за своїм духом, відкритістю, творчим потенціалом, життєвими вартостями. Говорили про те, що в багатьох одеських родинах, які нині живуть далеко від рідного міста, залишаються безцінні реліквії, що характеризують різні етапи в історії Одеси, розвиток її культури, мистецтва, життя її знаменитих синів і дочок. І що вони, за прикладом жителів цивілізованих країн, були б раді подарувати ці реліквії якій-небудь організації культури, музеєві, де їм готові дати друге життя для збереження та примноження славетних традицій Одеси.
Світло надії
Я сподіваюся, що демократичний шлях дасть потужний імпульс розвиткові культури та мистецтва, які своєю чергою є неодмінною умовою розвитку й атрибутом демократичного суспільства. У США це наочно видно. Наприклад, той же музей Зіммерлі з його десятками тисяч унікальних експонатів (від творів доколумбової доби й до мистецтва наших днів) цілком створений на благодійній основі, дарунками випускників університету. Або взяти всесвітньо відомі театри та музеї Нью-Йорка. Їх створення здійснювалося насамперед коштом і зусиллями меценатів!
Протягом багатьох десятиліть Одеса, мов творчий інкубатор, дарувала цілому світові талановитих літераторів, художників, музикантів, акторів, яких ми шануємо і якими пишаємося… На мій погляд, зараз настає час, коли треба активніше збирати камені – показувати одеські джерела творчості цих талантів, шляхи їхнього розвитку та становлення.
Ідею підтримують багато які одесити у США. Вже намічено перші кроки в цьому напрямі. І ті реформи, яких ми зараз сподіваємося в нашій країні, мають тільки сприяти подальшому розквітові Одеси як одного з культурних центрів Європи.
Семен КАНТОР, директор Музею сучасного мистецтва Одеси
