У роки студентства ми часто ходили на виставки художників. Так і познайомився у Києві з творчістю одесита Михайла Божія, його портретами, пейзажами. Досі пам’ятаю «Портрет відмінниці Світлани Шипунової», «Медсестру», «Портрет дружини», «Таню, не кліпай», «Дівчинку з апельсином». Ці картини, ніби це було учора, експонувалися у виставковій залі Спілки художників України. Вони справили на мене незабутнє враження. Пізніше репродукції з цих картин друкувалися у тижневику «Україна». Уже на одеських виставках почув від Михайла Михайловича його кредо. Художник на одному з ювілейних вечорів висловився приблизно так:
– Найскладніше – передати недомовленість. Навчитися писати конкретно – не так уже й важко. Нанизують деталь до деталі. Завдання ж митця – створити образ, відкинувши усе те, що на цей образ не працює. Художній образ – це сукупність думки й почуття, характеристики й любові. Якщо художник не любить свою модель – то у найкращому разі він зможе передати на картині лише схожість. Я завжди шукаю у людині найкраще.
Михайло Божій родом з Миколаєва. Батько працював на заводі ливарником-формувальником. І синові він готував таку ж долю. Ніхто у родині нібито і не мріяв про «чисті, легкі та панські» професії.
Першим поштовхом до творчості стала… глина. Граючись «у козаків», малюк почав ліпити з глини коників. Щоб довше ними можна було гратися, він навіть намагався їх обпалювати. Та це дитині заборонили робити. Тоді хлопчик почав увічнювати гривастих скакунів на стінах. Малював вугіллям та «синькою», яку потай «позичав» у матері.
Розглядаючи репродукції з картин художників південноукраїнської школи, Михайло звернув увагу, що хати й огорожі на картинах мають багато різних відтінків, вони освітлені сонцем так, ніби перенесені із сільської вулиці. Перед хлопцем відкрився цілий світ кольорів. І в 1930 році юнак вступає до Миколаївського художнього технікуму.
Більшість викладачів спеціалізованого навчального закладу не вирізнялися високою культурою. У ті часи точилися постійні дискусії про шляхи розвитку революційного мистецтва, критикували реалізм, зокрема творчість І. Рєпіна. Молоді художники та викладачі багато експериментували, випробовуючи нові матеріали і нові методи створення картин. Михайло Божій відчував, що це не його стежка. Він придивлявся до картин, що експонувалися у місцевому музеї, а вдома писав портрети рідних, наслідуючи реалістів.
Юний художник незабаром знайшов собі спільника. Це був викладач Данило Карпович Крайнєв (1872 – 1949 рр.) – уже на той час відомий майстер живопису у сфері побутового та історичного жанрів. Він рішуче виступав проти надуманих експериментів. Досвідчений пейзажист і портретист поступово розкривав учням секрети свого мистецтва. Від Д. Крайнєва юнак уперше почув про творчий метод Шевченка-художника, про дружбу засланця з морським офіцером О. Бутаковим, родина якого мешкала у Миколаєві.
Портрет у Тараса Шевченка, розповідав Данило Карпович, посідав одне з чільних місць. Створена ним галерея образів має для нас величезне значення як зразок реалізму у портретному мистецтві, напучував улюбленого учня викладач. Враховуючи систематичність його занять графікою і живописом упродовж десяти років заслання, ми маємо підстави говорити про існування «живописного щоденника» Тараса Шевченка. Саме на засланні відбулося перше близьке знайомство поета-революціонера з життям робітників – рибалок, гірників, додав Данило Карлович, щоб якось наблизити давноминулі дні до свого учня, зацікавити його роботами Шевченка.
Михайло Божій закінчив технікум з рішучим переконанням, що основою мистецтва є життя. Він мусив навчитися бачити навколишній світ і втілювати його у живопису.
Молодий фахівець працює у бригаді художників, оздоблює і прикрашає місто. 1936 року Михайла Божія запрошують на роботу художником-мультиплікатором на Одеській кінофабриці. Культурна столиця півдня України відіграла вирішальну роль у його житті.
Юнакові не відразу відкрилося велике мистецтво. І перш ніж збагнути його таємниці, малював реклами у кінотеатрах, копіював репродукції. Після напруженої роботи відвідував творчу студію «Одесхудожника».
Уперше Михайло Божій продемонстрував свої роботи 1938 року на обласній художній виставці. Він дебютував кількома портретними етюдами Роботи мали схвальні відгуки.
Через рік колишній вихованець
Д. Крайнєва порадів за вчителя – захоплення творчістю Кобзаря втілилося у картину «Друзі біля хворого Т.Г. Шевченка». Згадалися рядки, які любив читати Данило Карпович:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
У роки Великої Вітчизняної війни художник створював плакати, сатиричні малюнки, використовуючи й полум’яні вірші Т. Шевченка.
У портретиста можливості для фантазування обмежені особливостями жанру. Митець пише саме цю, реальну, людину, в усій її конкретності й неповторній своєрідності, – так розповідав колись про свою роботу художник.
…Однією ночі Михайла Божія покликала Чернеча гора. Уранці він зібрався, попередив домашніх, що виїздить на етюди.
Михайло Михайлович, звичайно ж, читав, що улітку 1859 року Тарас Шевченко востаннє приїздив у рідні місця, хотів купити шматок поля, побудувати хату й оселитися над Дніпром.
Перебуваючи у Межиріччі, поет оглядав для садиби місцевість біля села Пекарі. Ще на засланні Кобзар багато разів занотовує рядки, де висловлюється мрія поселитися на Україні.
Я тільки хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
Читаємо у вірші «Не молилася за мене» (Оренбург, 1850 р.).
Про зустріч із Шевченком згадував один із сучасників поета: «Шевченка я бачив, як оце вас бачу. Я був ще хлопцем, то ми під Княжою складали каміння. А Шевченко ходив з управителем пана Парчевського, ото його були Пекарі, Хмельна… Ото вони ходили по шпилях, а Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу…»
Після перебування поета у Пекарях одна варшавська газета опублікувала зміст розмови Тараса Шевченка із селянами.
…Зустрічаючись у корчмі з народом, він відверто підмовляв його до дій рішучих… Говорив їм про реформу, про волю, про зловживання уряду, а на завершення сказав, що доти не буде їм добра, доки оцей Дніпро не зачервоніє...
…Картина «Думи мої, думи…» поклала початок новому спрямуванню у творчості Михайла Божія. Тарас Шевченко змальований на березі Дніпра. Могутній, рішучий, він іде замислений, долаючи силу вітру, назустріч випробуванням долі.
Через десятиріччя Шевченкіана Михайла Божія поповнилася полотном «Катерина» за мотивами однойменної поеми.
Насамкінець додам, що творча праця Михайла Божія була відзначена Державною премією ім. Т.Г. Шевченка, він кавалер орденів Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани».
