Будинок діда Василя на околиці села. У густих сутінках надвечір’я доживав свій вік звичайний робочий день. Низькі хмари надійно закривали собою безодню зоряного неба і, пошматований невблаганними вітрами, поспішали на захід, щоб сховатись за темніючим громаддям пагорбів.
Щойно пройшов дощ, і насичене вологою повітря проникло до просторої веранди будинку, з якої чути було гучний сміх кількох чоловічих голосів; у зв’язку з несприятливими погодними умовами до діда Василя завітали колгоспні водії: Петро, Микола та Степан. Причиною їхнього візиту було вино, дбайливо виготовлене руками найкращого в селі виноградаря, що вимагало негайної дегустації. Поспішати додому хлопцям не було ніякого сенсу, а дід Василь – господар гостинний, майстерно розповідав смішні та повчальні історії з власного життя, цінували його також і за надзвичайну щедрість. Сам дід Василь від спілкування з молоддю теж отримував неабияке задоволення, хоча спиртних напоїв не вживав – не дозволяли здоров’я та похилий вік.
З кожним випитим хлопцями келихом вина розмова ставала все веселішою і, нарешті, хтось згадав публікації в газетах про літаючі тарілки та прибульців з інших планет.
– Брехня! – зауважив на те дід Василь.
Він ненароком глянув у вікно і раптом замовк, наче йому не вистачило слів, та зблід на лиці.
Потрібно сказати, що веранда будинку діда Василя з двох сторін була оповита густою виноградною лозою, а третя сторона сиротою зажурено дивилась вікнами на північ, наче очікувала щось незвичайне та таємниче. І ось це, незвичайне та таємниче, з’явилось перед очима діда Василя у вигляді яскравих вогняних стовпів, які падали з неба в долину, пронизуючи темряву холодного осіннього вечора.
Збентежені мовчанням хазяїна дому, хлопці прослідкували очима за його поглядом, а потім посхоплювались зі своїх місць та кинулись до вікна. Підійшов до них і дід Василь, став поруч. Зачаровані та злякані, затамувавши подих, дивились ці прості сільські люди, як перед їхніми очима розгортала крила велична подія єднання двох світів.
– Нарешті, – ледь чутно промовив дід Василь. – Дожив таки і до цього.
– Літаюча тарілка, – прошепотів у захваті Степан.
– Мабуть, марсіани, – чомусь вирішив Петро.
А вогняні стовпи почали рухатись, змінювати напрямок, нишпорили по долині своїми щупальцями. Наче живі.
– Шукають місце для приземлення, – знайшовся, нарешті, і Микола.
Раптом з долини почувся сильний гуркіт, вогняні стовпи тривожно заметушились і через якусь мить зникли, наче їх там не було.
– Впали, – розпачливо зойкнув дід Василь.
– Вперед, десантура! – крикнув Степан, миттю відчинив двері і прожогом кинувся у темряву.
Петро та Микола ніякого відношення до «десантури» не мали, проте, вражені хоробрим вчинком свого товариша, теж поспішали слідом за ним.
– Залиш келих, – гукнув дід Василь Петру, який вибіг на ґанок, тримаючи келих у руці. – Марсіани вино не п’ють.
Петро швидко повернувся назад, одним подихом допив залишки вина, поставив келих на стіл і кинувся наздоганяти своїх товаришів.
– Хлопці, бережіться! – ще встиг крикнути їм дід Василь. – Тарілка може вибухнути, не підходьте!
Цих застережливих його порад вже ніхто не чув. Хлопці тим часом бігли вниз мокрим від дощу пагробом, падали на слизькому глинистому ґрунті, вставали і знову бігли, сповнені бажанням урятувати марсіан. Петро загубив шкарпетку, та навіть і не спробував її відшукати, щоб не згаяти дорогоцінний час, а Микола перечепився ногами за якесь коріння, проїхав на животі кілька метрів, але не відстав. На дорогу, що перетинала схили пагробів і вела до села, вони вибігли майже водночас, а на останньому пагробі зупинились, щоб перевести дух та зорієнтуватись.
В долині темніло щось страшне та невідоме. Навіть єдиного вогника не пробивалось назовні з космічної химери, зловісна, моторошна тиша стояла навкруги.
– Я пішов, – після деякого вагання сказав Степан. – А ви залишайтесь тут. Якщо зі мною щось трапиться, біжіть назад.
І він, якомога обережніше, почав спускатись вниз, час від часу прислухаючись до мовчазної темряви, а потім крадькома наблизився до корабля прибульців.
– Які вони, ті марсіани, – думав Степан, напрочуд легко відкриваючи двері того зорельота. – Ти дивись: все наче, як у нас, – здивувався він і витяг з кишені запальничку, кілька разів крутнув колесо кресала.
З острахом розглядав Степан силует тіла якоїсь істоти, що непорушно сиділа в кріслі, нахилившись вперед, Придивившись уважно, він дійшов висновку, що тіло марсіанина зовні дуже нагадує тіло людини. Степан набрався сміливості, рішуче обхопив його лівою рукою і розвернув вбік.
При тьмяному світлі вогника запальнички дивились на Степана відкриті очі марсіанина, в безтямній глибині яких він не побачив жодних ознак хоч якогось розуму. І тільки усмішка, знайома усмішка на все лице товариша по роботі Михайла, привела до тями його захмелілу уяву. Зрозумів Степан, що не за пультом управління літаючої тарілки сидить цей марсіанський двійник Михайла, а сам Михайло, в кабіні колгоспного «КамАЗа», живий та неушкоджений, хоч і п’яний, як винний чіп, не спроможний промовити ані слова.
Ще тиждень тому виїхав Михайло у відрядження до сусідньої республіки і вже вчора повинен був повернутись назад. Здогадався Степан, що на зворотному шляху завітав Михайло до родичів у сусіднє село, добряче відсвяткував з ними зустріч і саме тут, на слизькій дорозі, майже біля самого села, наздогнали його ангели оковитої і потягли разом і «КамАЗом» в долину. Силкуючись знову виїхати на дорогу, Михайло і робив оті «космічні» маневри, які вони бачили з вікна веранди діда Василя. Стомлений марними спробами виїхати по схилу пагроба з долини, Михайло заснув за кермом свого «зорельота».
«Марсіанина» принесли додому, а на ранок і машину з долини витягли без значних зусиль. Вона була цілком справна і готова до нових випробувань. На схилі пагроба знайшов втрачену шкарпетку і Петро.
А «марсіанин» ховав від своїх товаришів очі та марно намагався якось парирувати їхні глузування.
Історія ця, як і всі інші, не вигадана, а взята із самого виру життя нашого невеликого села. Всі згадані «космічні рятівники» живі і досі. Немає тільки діда Василя, який помер на восьмому десятку літ свого багатого на пригоди життя. Далися взнаки і важкі поранення, отримані на війні, напружена праця в повоєнний час та невиліковна хвороба. А будинок його ще й досі стоїть на краю села, дивиться з надією вікнами вдалечінь, наче знову чекає на щось дивне та незвичайне. Можливо, і справдяться ці надії. І новий хазяїн, син чи онука діда Василя, буде підрізати та пестити виноградну лозу, а веселий сміх та жарти знову наповнять будинок радістю вічного невмирущого життя.
Від автора: Імена всіх персонажів змінено з етичних міркувань.
Григорій КОЛЕСОВ, м. Котовськ
