Бойові підрозділи 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії розпочали вихід з Афганістану напередодні Нового 1989 року. Тоді задля респектабельного зовнішнього вигляду бійцям видали зимову «афганку», вручили грамоти Президії Верховної Ради СРСР, медалі «Від вдячного афганського народу». Попутно їм привезли червоні плакати з припалими до душі політичному керівництву тодішньої країни гаслами, котрі солдати закріпили на машинах. Отак помпезно мотострілки рушили додому маршрутом Шинданд – Герат – Туругунді - Кушка, але без радощів, бо загальні безповоротні втрати дивізії за неповні 10 років війни склали 1135 солдат і офіцерів.
— Холодний вітер обвівав радісне обличчя, з очей текли сльози радості, мабуть, від зустрічі з Батьківщиною. На вишці біля кордону спостерігав прикордонник у зеленому кашкеті. Велика юрба зустрічаючих привітно махала нам руками і квітами, деякі жінки проводжали колону із заплаканими очима, — пригадує ветеран бойових дій в Афганістані Володимир Іванов, який перетнув кордон на своєму бронетранспортері. — Далі ми попрямували у місце розташування нашої частини, туркменське містечко Кушка, нині Серхетабат. Прибувши у гарнізон, здали залишки боєприпасів і дещо з трофейної зброї.
Ще довго призвичаювався до мирного життя. Уродженець села Няндома Архангельської області (Росія), Володя ще малолітнім переїхав з родиною на Одещину, у село Майори Біляївського району, де батьки працювали у радгоспі. Після школи здобув професію столяра-паркетника. Трішки попрацював в Одесі. В армію призивався Біляївським військкоматом. Спочатку ратну науку опановував у Термезі (Узбекистан), а з червня 1988 р. Іванов воював у складі комендантської в/ч ПП 51852 роти водієм-кулеметником БТР-80 у Шинданті, що у провінції Герат. Потрапив у мотострілковий підрозділ випадково. Якось на початку служби у ДРА «дембель», шукаючи собі заміну, запропонував Володимиру пересісти на броньовану машину, а не воювати піхотинцем. Відтоді боєць в казармі і не ночував, постійно перебував на завданні: супроводжував колони або постачав необхідні боєприпаси, продукти і кореспонденцію гарнізонам блокпостів, розташованих на сопках у режимних зонах. Досить часто потрапляв під обстріли моджахедів, але віртуозно виводив бронетранспортер з поля бою. Командир дивувався майстерності солдата, знаючи, що той не має водійських прав. В одному з боїв БТР Іванова підірвався на ворожому фугасі, Володимир отримав контузію. Тепер має інвалідність ІІ групи.
З Кушки Володимира Іванова відправили дослужувати у Карелію в ракетні війська, де він освоїв фах військового топогеодезиста. Додому повернувся восени 1989 року.
Про геройську службу в Афгані йому нагадують кілька вицвілих фотографій, а ще -ювілейні медалі. Про те, що був представлений до медалі «За відвагу» далекого 1989 року, дізнався випадково, буквально днями. В Інтернеті надибав себе у списку військовослужбовців, які так і не отримали своїх заслужених нагород за участь у афганській війні.
Мирна доля «афганця» Іванова склалася непогано. Працював паркетником в Одесі, а коли зустрів майбутню дружину, чарівну Ларису Сулиму, переїхав до її рідного села Жовтневе Любашівського району, звів будинок. Має доньку Катерину, онучку Вікторію і сина Єгора, який служить у ВСУ за контрактом й часто відряджався на схід в зону бойових дій. Як кажуть, понюхав пороху, як і його геройський батько.
На знімку: солдат Володимир Іванов (1989 рік)
