Завтра в Одеській опері пройде вечір-бенефіс заслуженого артиста України, професора Давида Сипітинера. Концерт приурочено до унікальної дати – 50-річчя роботи диригента в театрі.
Одеса, кінець п’ятдесятих... Однією з околичних вулиць Молдаванки йде дівчинка-першокласниця з величезною картонною папкою для нот. Проходить повз винні бадеги Старокінного, повз гасові крамниці Колонтаївської і ось, на розі Майстерської зупиняється біля сірої круглої бетонної тумби. З прихованим дитячим захватом вона читає сині рядки афіш: “Чіо-чіо-сан”, “Казка про царя Салтана”, “Лілея”, “Лускунчик”, “Дон Кіхот”... Ці слова провіщають їй чарівну зустріч з театром найближчої неділі. А внизу, під деякими афішами, стоїть уже добре знайоме їй ім’я: диригент Д.Й. Сипітинер.
Дівчинка (а це не хтось інший, та, що пише ці рядки) ще не знає, що колись, років через двадцять дослідження музики та музичного театру стане її професією; що доведеться їй побачити безліч цікавих сцен і почути десятки чудових театральних диригентів. Але те, вперше в житті по складах прочитане диригентське ім’я – Сипітинер – назавжди залишиться у свідомості, як найраніший дотик до дива і таїнства опери.
Пам’ятаю, як уже недавно, на початку цього століття, повернувшись до рідного міста після багатьох років відсутності, я знову побачила на афішах пам’ятне мені ім’я. Це здалося неймовірним: адже минуло з тих пір – страшно сказати! – майже півстоліття...
І ось, у 2002 році, у залі філармонії я знову чую кумира свого дитинства. Концерт присвячений 60-річчю (!) творчої діяльності Давида Йосиповича. А маестро все так само енергійний, темпераментний, галантний, усе так само любимий публікою: треба було бачити, які овації вирували в той вечір, якою повінню квітів загатили сцену!..
І ось надходить черговий ювілей Давида Сипітинера – п’ятдесят років роботи в Одеському оперному театрі. Дата, гідна бути занесеною до анналів Гіннесса – адже аналог її відшукати навряд чи можливо!
Кажуть, що диригування – професія довгожителів. Чому? Хтось запевняє, що в праці диригента гармонійно сполучаються інтелектуальний і фізичний чинники. Інші гадають, що людина, яка стоїть за диригентським пультом, живиться психічною енергією, що посилається їй у процесі творчості колективом музикантів. Але, що б там не було, серед представників диригентської верстви, справді, є чимало “сеньорів” (так шанобливо йменують людей похилого віку на Заході): після вісімдесяти активно концертували Артуро Тосканіні, Бруно Вальтер, Карл Бем, Отто Клемперер, Євген Мравинський, Герберт фон Караян... У 93 (!) роки Ілля Олександрович Мусін – учитель Юрія Симонова, Валерія Гергиєва і Юрія Темірканова – напам’ять (!) диригував симфонічною програмою у Великій залі Петербурзької філармонії.
Усі ці приклади довголіття – творчого і людського – воістину гідні вшанування. Але випадки багаторічної роботи диригента в одному театрі, з одним оркестром набагато рідші (негайно на згадку спадає Едуард Направник, що простояв за пультом Маріїнки 47 років).
І тут перед нами вже не рекорд довголіття, а, я б сказала, - рекорд вірності.
Вірність – ось ключове слово у творчості, в натурі, в житті Давида Сипітинера. Він завжди залишався вірним своїм наставникам, і серед них – першому Вчителю, легендарному Петрові Соломоновичу Столярському. Як пізніше – своїм іменитим ленінградської метрам – Едуардові Грикурову та Миколі Рабиновичу, у яких осягав премудрості диригування.
Щирий, потомствений одесит, Давид Сипітинер безмежно відданий своєму місту, своїм кореням. На всі звабливі пропозиції полишити Одесу, рідну землю (а таких пропозицій надходило чимало!), незмінно відповідав: “Це все пусте!..” І, нарешті, його феноменальна, фанатична відданість своєму Театрові (слухаючи Давида Йосиповича, хочеться це слово неодмінно писати з великої літери!): “Я завжди прагнув бути гідним свого театру. Я був би щасливий, якби міг до останньої секунди не полишати його...”.
І це – не пуста риторика, а вираз непорушного життєвого кредо. Театру підлягає все існування маестро, зокрема і його робота в консерваторії, де він багато років професором, готуючи в оперній студії та студентському оркестрі поповнення для трупи оперного (втім, не тільки для нього – свого часу майже весь симфонічний оркестр філармонії складався з прямих вихованців Давида Йосиповича).
Як відомо, вірність і відданість найкраще пізнаються в час випробувань. І ось, у пору перманентного, виснажливого для трупи, семирічного ремонту будинку, Давид Сипітинер не тільки не залишив свою посаду в театрі, але залишався і залишається для своїх молодих колег взірцем стоїцизму. Що спонукає його? “Тільки любов, моя - до музикантів і наша спільна - до музики, може надихнути оркестрантів на те, щоб грати замерзлими пальцями на крижаних інструментах у куряві будівельного пилу...”
А нещодавно, в дуже складних умовах, коли основна частина трупи була на гастролях в Англії, в одеському театрі під керівництвом Д.Й. Сипітинера і багато в чому завдяки його діяльній ініціативі, було випущено виставу “Таємний шлюб” – прем’єра з успіхом пройшла в листопаді.
Подвижницька праця заради мистецтва не обмежується для Д.Й. Сипітинера стінами рідного театру. Немає, ймовірно, в Одеській області району, якого б диригент не відвідав свого часу з виїзними концертами та виставами. А одного разу в селі Кам’янка на Ізмаїльщині він разом зі своєю дружиною Антоніною Івановою (колись провідною солісткою опери) здійснив постановку “Запорожця за Дунаєм” – силами акторів-аматорів і аматорського оркестру. Цю роботу було удостоєно ІІ премії на республіканському огляді самодіяльних театрів.
А ще... “Маестро Сипітинер – особа знана й улюблена в Румунії. Нещодавно в театрі “Леонардо” міста Галац блискуче пройшли його гастролі, приурочені до теперішнього ювілею диригента. Влада міста і голова повітової ради нагородили Давида Сипітинера почесним дипломом за участь у культурній програмі Єврорегіону “Нижній Дунай” і за розвиток двосторонніх відносин між Україною та нашою державою”, - розповідає Генеральний консул Румунії в Одесі пан Корнел Георгіаш.
Перелічити всі діяння Давида Сипітинера – завдання неможливе. Десятки учнів. Сотні назв балетів і опер. Тисячі вистав, якими він диригував. Десятки, сотні тисяч глядачів, яких він залучив до скарбниці одеської опери...
Це людина, яка виконала на своїй ниві титанічну працю та зробила вагомий внесок у мистецтво рідної Одеси. Одне слово – корифей.
Це поняття має, проте, і ще деякий споконвічний зміст: в античній драмі корифеєм називали того, хто веде за собою музикантів. Таким корифеєм в Одеському оперному і є нині Давид Сипітинер. Диригент. Громадянин. Особистість.
