Якось, перебуваючи в Одесі, я вирішив відвідати редактора та видавця популярної газети “Одеський дачник” Анатолія Івановича Руденка, з яким довго не бачився. Згадуючи давні роки спільної роботи в районній газеті, вдивляючись один одному в обличчя, зі смутком у душі визначали, наскільки зістарилися. Мені йде вісімдесятий. Моєму молодшому тезкові на десяток років менше. Коли Руденко знайомив мене зі своїм творчим колективом, почав з компліменту: “Це мій перший журналістський вчитель”.
…Півстоліття тому, на початку 1954 року, в Україні всі районні газети перейшли на збільшений формат і триразовий вихід на тиждень. Властиво, потрібно було значно збільшувати штат. А де взяти кадри?
Тоді до березівської редакції “Степової комуни” один за одним прийшли два фахівці сільського господарства: агроном-бджоляр і агроном-бавовняр. Вони, напевно, не вбачали перспективи свого зростання в цих галузях, що у районі почали згортатися, і вирішили випробувати себе в журналістиці. Але де ж узяти третього творчого працівника? Він прийшов із села Ряснополя. Це був Анатолій Руденко. Йому виповнилося тоді двадцять років. Після закінчення школи влаштувався в тракторну бригаду, де його батько був бригадиром. Хоч йому й подобалася тоді механізаторська справа, він, коли запропонували роботу в редакції, охоче переїхав до Березівки.
Маючи в оновленому колективі двох агрономів, редактор і я, тоді відповідальний секретар, усупереч логіці, вирішили, що завідувати сільгоспвідділом має ряснопільський молодий механізатор. І не помилилися. Осідлавши двоколісний мотоцикл, Анатолій Руденко майже щодня гасав курними дорогами району. Вранці здавав на стіл секретареві редакції написані статті та інформації.
Він ще й дотепер, хоч минуло вже півстоліття, пам’ятає своє перше редакційне завдання. Я тоді порадив йому написати матеріал про те, як у його рідному ряснопільському колгоспі “Іскра” готуються до весняних польових робіт. Щойно він виїхав, як розходилася сніжна завірюха, яка не вщухала цілий тиждень. Руденко телефонує мені: “Що діяти? Снігом накрило не тільки культиватори та сівалки, але й узагалі ніякого колгоспного життя не видно”. Я запропонував йому написати про масово-політичну роботу на фермі.
Зараз, згадуючи той випадок, Анатолій Іванович говорить: “То був мій перший і, мабуть, останній матеріал на “партійну тему”, бо завжди вважав і вважаю себе журналістом-аграрником”.
Після того, як я став кореспондентом одеської обласної газети, Руденко посів місце відповідального секретаря районки. Але ненадовго. Незабаром і він вийшов на обласну журналістську орбіту. Спочатку завідував сільгоспвідділом у Луганську, у місцевій газеті “Прапор перемоги”, а потім повернувся на рідну Одещину і тривалий час очолював аграрний відділ у газеті “Чорноморська комуна”. Був тут і заступником редактора.
Його плідну журналістську діяльність відзначено багатьма нагородами. За широку пропаганду передового досвіду в сільськогосподарському виробництві нагороджено орденом “Знак Пошани”, медаллю “За трудову доблесть”, а також удостоєно золотої, двох срібних і трьох бронзових медалей ВДНГ СРСР. Неодноразово виходив переможцем у всесоюзних конкурсах серед журналістів-аграрників. У 1987 році був удостоєний звання “Заслужений журналіст України”.
Як швидко промайнули ці півстоліття! В Анатолія Івановича Руденка цього року відразу два знаменних ювілеї – 70 років від народження та 50 років роботи в журналістиці. Розповідь про колегу хочеться закінчити поетичними рядками його земляка В. Немченка, зверненими до нього:
Давно вже доля,
мов казкова фея,
Несе тебе в газетному сідлі.
Та й зараз ти,
подібно до Антея,
Черпаєш силу
в матері-землі.
* * *
Колектив редакції газети «Одеські вісті» приєднується до численних вітань, що надійшли на адресу Анатолія Івановича Руденка. Бажаємо Вам, колего, міцного здоров’я, нових творчих досягнень, а також розквіту Вашому дітищу – «Одеському дачникові».
