Ганна Семенівна та Степан Радіонович Лебедини живуть біля самого бору. За кілька кроків від воріт розпочинається хвойний ліс.
Під’їжджаючи до обійстя Лебединів, ще з вулиці помічаємо господиню. Бабуся обережно несе з літньої кухні до хати наповнену мисочку. Ледве привітавшись, навіть не питаючи, хто ми, каже: “Заходьте на борщ”.
Хоч на дворі й зима, а на душі стає тепло і затишно від запрошення.
Дізнавшись, що до них завітали гості з редакції, Степан Радіонович одягає свій святковий піджак, на якому ордени та медалі красномовно свідчать про героїчні дороги воїна-визволителя.
С.Р. Лебедина у 1934 році призвали на строкову службу. Там одержав травму і був комісований. Та з приходом окупантів пішов визволяти рідну землю. Додому повернувся аж у жнива 1946 року інвалідом другої групи.
Крім бойових нагород, має Степан Радіонович і медаль за доблесну працю. Селянин з діда-прадіда С.Р.Лебедин вмів і любив трудитись. Не цуралась ніякої роботи і Ганна Семенівна. Коли треба було, орала і сіяла, косила і в’язала снопи, обробляла й копала буряки. Та чого тільки не доводилось робити цій жінці за свої 90 літ. Степан Радіонович старший від своєї дружини на один рік. Хоча досі сторонньої допомоги не потребують, дідусь каже: “Аж соромно, що так довго живемо. Але, якщо подумати, то життя пройшло, як з комина дим - швидко й безслідно”.
Не можу утриматись, щоб не заперечити: “Ні, не безслідно, Степане Радіоновичу. Скільки добра зробили ви з дружиною для людей!”
Виростили Лебедини троє дітей. А всю роботу за довгий вік важко й уявити.
А тепер мають дев’ятеро онуків, 22 правнуки і трьох праправнуків.
В чому ж секрет довголіття, звідки ці люди черпали і черпають досі сили? А виявляється, все дуже просто. Сили й здоров’я дає їм рідна земля, а наснагу – любов, яка не пройшла з роками.
Коли фотографували стареньких, дідусь з ніжністю в голосі сказав: “Ганю, прихилися ближче, як в молодості тулилась”.
Життя цього подружжя – це жива історія українського селянства. Обоє пам’ятають, як їхнім батькам наділили по гектару поля, як його засівали. І лише один рік потішились власною землею. Почалась колективізація. Забрали землю, коней, реманент…
Дожили оце Лебедини й до того дня, коли змінилася ще раз форма господарювання і форма власності. Звичайно, самі вже обробляти земельний пай не можуть, то передали у спадок своїм нащадкам, які господарюють на ній самостійно. Незважаючи на свій поважний вік, Семен Радіонович цікавий співрозмовник, який має чітку життєву позицію. Йому, наприклад, не байдуже, що робиться в парламенті, якими будуть наступні вибори. Він так і сказав: “Дуже хочу, щоб вибори Президента були справедливими, щоб ніхто не купував голосів. Взагалі хочу, щоб і в містах, і в селах була справедливість”.
Є в стареньких і більш буденні, але дуже важливі для них проблеми. Коли ми прощались, Семен Радіонович попросив поклопотатись про виділення йому інвалідного візка, бо старий зовсім поламався, та про підключення телефону. Для подружжя Лебединів сьогодні це конче необхідні речі. Сподіваємось, що компетентні в цих питаннях люди, допоможуть. І справедливість, про яку так клопочеться ветеран, восторжествує для нього хоч у цьому.
