На сторінках “Одеських вістей” постійну прописку здобула військово-патріотична тематика. Сьогодні ми відкриваємо нову рубрику “По шляхах-дорогах фронтових”. Редакція запрошує фронтовиків, партизанів, підпільників, працівників тилу поділитися спогадами про події 60-річної давності, розповісти про те, як здобувалася перемога у Великій Вітчизняній війні.

<ОСТАННЯ ПЕРЕПРАВА<

Скільки їх було споруджено за роки Великої Вітчизняної гвардії капітаном ЗЮЛЬКОВСЬКИМ, уродженцем села Топали Красноокнянського району Одеської області! Сам Василь Панасович рахунку їм не вів. Не до цього було тоді командиру 341-го окремого саперного батальйону 233-ї стрілецької дивізії. Та й не їх числом вимірював він свій внесок у розгром ненависного ворога: просто все робив так, як підказували совість і військовий обов’язок. От і ця – через голубий, холодний, вируючий від розривів фашистських мін і снарядів Дунай, за яку його було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу.

…Наказ, як завжди був гранично короткий. Зюльковський, не втрачаючи часу, відібрав групу найдосвідченіших саперів, щоб зробити розвідку протилежного берега Дунаю. Без втрат подолали повноводну річку, що перебувала під постійним прицілом гітлерівців. Здавалося, залишалося зовсім мало: вивчити місцевість, стан берега, визначити напрямок майбутньої переправи – і можна повертатися. Але...

Ледве капітан передав по ланцюжку, щоб бійці збиралися у домовленому місці, як звідкілясь з'явилася група ворожих автоматників. Наші ж були легко озброєні, з мінімальним запасом боєприпасів. Іншого виходу, як негайно приймати бій, не було. Прицільним вогнем з “пепеша” зустріли фашистів гвардійці. Ті, не очікуючи прицільних черг саперів, на якусь мить сторопіли, почали спішно окопуватися, відклавши в бік зброю. Цим і скористався офіцер.

- Відходити до річки! – почувся його владний голос. - Як тільки що-небудь – прикрию!

Далеко, щоправда, відірватися не вдалося. Опам'ятавшись і, мабуть, зрозумівши, що проти них діє якийсь десяток солдатів, гітлерівці пішли в атаку. Сапери дружно вдарили з автоматів, а коли скінчилися боєприпаси, пустили в хід гранати.

- Командир, - згадував земляк Зюльковського, учасник цієї зухвалої вилазки, гвардії рядовий Михайло Ярмола, - з'являвся то на лівому, то на правому фланзі. Він ніби перелітав через глибокі, наповнені іржавою водою воронки. Навіть не вірилося, що він вісім разів був поранений. Своєю хоробрістю капітан подесятеряв наші сили.

Так, хоробрості Василю Панасовичу було не позичати. І бійці, не приховуючи, дуже пишалися своїм командиром, який мужньо воював під Одесою і Севастополем, Сталінградом і на Кавказі.

На “свій” берег повернулися всі, без втрат, за що були вдячні своєму командиру. Не встигли відпочити кілька годин, як капітан знову був на ногах. Якимось дивом йому вдалося відшукати в одній зі спішно полишених гітлерівцями річкових бухт кілька барж, катерів і до півсотні рибальських човнів. Ціле багатство! Всю ніч упорядковували плавзасоби: конопатили човни, задраювали пробоїни у бортах барж, підбирали матеріал для спорудження причалу на тому березі.

Перший рейс удачі не приніс. І другий теж. Ледве досягши середини Дунаю, доводилося повертатися: такий сильний і щільний був ворожий загороджувальний вогонь. Тоді в один з човнів вскочив Зюльковський і наказав веслярам дружніше налягти на весла. Коли човни досягли берега, десант із криком “Ура!” кинувся на ворожі окопи, відволікаючи значну частину артилерійських засобів противника від налагодженої рухливої переправи.

Кілька разів у ту листопадову ніч передпереможного сорок четвертого зумів обернутися ротний з берега на берег з десантом на борту. Траплялося, коли міна або снаряд пошкоджували плавзасіб, Зюльковський разом із саперами кидався в крижану воду і зашпаровував пробоїни. А коли загинули комбат та дивізійний інженер, взяв командування на себе.

Переправа діяла доки, доки 75-й гвардійський стрілецький корпус, який входив до складу 3-го Українського фронту, не виконав поставлене перед ним завдання.

В один з таких днів до бліндажа, спорудженого майже біля самого урізу річки, підкотив трофейний “оппель”.

- Хто комендант переправи?

- Гвардії капітан Зюльковський! – відрапортував генералу офіцер.

Командир корпусу, пильно подивившись на вицвілу, бувалу у бувальцях гімнастерку з орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1 ступеня і Червоної Зірки, декількома медалями, посміхнувся і сказав:

- Представляю тебе, капітане, до нагороди. - До найвищої. А орлам своїм передай найбільшу мою подяку.

Надвечір капітан вишикував помітно поріділий батальйон і передав подяку генерала. Потім, трохи подумавши, поцікавився: чи є у саперів запитання. Хтось запитав: “Яка переправа на черзі?”

Василь Панасович відповів:

- Це наша остання переправа на шляху до Берліна, дорогі мої гвардійці! Більше водних перешкод не буде!

<Володимир ГАВРИЛОВ, підполковник у відставці, учасник бойових дій.<

<ОБЕЛІСКИ МОВЧАТИ НЕ ВМІЮТЬ…<

Мені, колишньому жителю Одеси, нещодавно знову довелося походити містом, згадати молодість, друзів юнацтва, серед яких було багато євреїв. Побував я в сквері Хворостіна, де нині височить пам’ятник євреям – жертвам гітлерівського геноциду. Саме з цього місця починався трагічний марш десятків тисяч одеситів в гетто і табори смерті. На бруківці вулиці, якою пролягала “дорога смерті”, виріс чорний обеліск, який створив відомий скульптор Оленін. Чотири стовпи, як труби крематорію, нагадують про безвинні жертви фашистської чуми. А таких жертв були сотні тисяч. В місті й області гітлерівці знищили близько двохсот тисяч ні в чому невинних людей єврейської національності. На території Одеської області історик В.М. Окс виявив тридцять сім братських могил. Одна з них знаходиться на території нашого Іванівського району. Член секції з увічнення пам’яті жертв нацизму Борис Гілевич у 1944 році ініціював встановлення пам’ятного знаку на братській могилі євреїв – жертв фашизму (150 чоловік було знищено поблизу села Павлинка). Це один з 22 пам’ятних знаків, виготовлених і встановлених громадою єврейської культури на місцях масових поховань. Про цю братську могилу стало відомо завдяки місцевому жителю Миколі Львовичу Королю, який повідомив про неї в Єврейське товариство. При сприянні і на кошти місцевої сільради (колишній голова, нині покійний М.Ф. Швам) за участю колишнього голови колгоспу “Шлях Леніна” М.А. Боринського на братській могилі було зроблено постамент, на який встановлено пам’ятний знак.

Нині, коли йде підготовка до 60-річчя визволення Одещини і Одеси від фашизму, ми всі, незалежно від національної приналежності та віри, повинні віддати данину пам’яті тим, хто загинув від фашистів, поклонитися обеліскам на їх могилах.

<Микола ЛЕБІДЬ. с. Малинівка. Іванівський район.