БАЛАДА ПРО ШЕВЧЕНКОВУ ОДЕСУ
Перевертаємо архіви,
Шукаємо його сліди,
Де моря Чорного верхів’я,
І чайка у степу летить.
Не був – розводимо руками,
В листах багато назв, імен
Хоча, дивись, поміж рядками
Одеса тихо промайне.
Вона йому звелась вітрилом
В засланні із найперших літ:
Княжна Варвара словом гріла,
До серця вісточку тулив
І Лизогуб, твій друг незрадний,
Скриньку із фарбами прислав,
Щоб пам’ятали всі нездари
Хлоп’я-художника з села.
Перевертаємо архіви,
Шукаємо його сліди,
Де моря Чорного верхів’я,
І чайка у степу летить.
Тут сонце теж сіда за граєм,
Припнули небо якорі…
Ти був тут –
Чорне море грає,
кипить,
бурунить
в “Кобзарі”!
КИРИЛІВСЬКІ ПТИЦІ
І вдатним же до малювання хлопчик
В Кирилівці в Шевченків підростав:
Вівця у нього витинала гопки,
Пташки летіли на вербовий став.
Косар стелив на сіножатях килим,
Навіть дзвіницю київську утнув.
Домашній півник уявивсь великим, -
Усе заносив вуглем на стіну…
Обмалював і клуню, і комору,
Де тільки міг малюнки притикав.
Чомусь мав довгу з козами мороку,
Біля собаки притулив кота.
Ішли поглянуть на його творіння
Однолітки, старі баби й діди,
Він малював тихенько Україну,
Малим на неї в горі надививсь.
Чіпляв на стінці черешневі грона,
І як же він, хлопчисько той, старавсь.
Вже ніби знав, що буде заборона
Писати й малювати від царя.
Як ніби відав: стіньми відгородять
Від нього дивосвіт цей на літа.
В оті малюнки з рідної природи
Проміння серця радісно вплітав.
Давно у згадки сплинули:
Криниця дзвіниця, коні,
усілякий звір…
Не відлетіли тільки його птиці,
З малечею щебечуть у дворі.
З нової книги поезій “Послання Чернечої гори”.
Микола ПАЛІЄНКО
ОДЕСЬКИЙ САДКОБЗАРЯ
В Одесі здавна жило багато знайомих, друзів-однодумців, шанувальників Тараса Григоровича Шевченка. Про усіх немає змоги розповісти. Згадаємо добрим словом трьох сучасників Кобзаря, котрих з повним правом можна назвати його побратимами.
У департаменті Міністерства юстиції служив Віктор Васильович Ковальов. У 1844 році він почав відвідувати рисувальні класи петербурзької Академії мистецтв. Тут і познайомився з Тарасом Шевченком. Подружили. Мешкали разом на квартирі у будинку Бема на Василівському острові до весни 1845 року.
Дещо пізніше Віктор Ковальов допомагав Шевченкові у виданні та реалізації офортів “Мальовничої України”.
В Одесі два роки жив після заслання у справі кирило-мефодіївців Микола Іванович Гулак. Як і Шевченко, він належав до лівого, революційно-демократичного крила згаданої організації.
... Микола Гулак був дивовижною людиною різнобічних здібностей, енциклопедичних знань. Закінчив юридичний факультет Дерптського університету. Кандидат права. З 1845 року – чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора. Крім юриспруденції, юнак добре знався на історії, філософії, лінгвістиці, фольклорі, етнографії, математиці. Досконало володів давніми і багатьма європейськими мовами, збирав етнографічні матеріали з життя слов’ян. Він був прибічником ідеї повалення самодержавства і об’єднання слов’ян у федеративну державу.
Гулака арештували одним із перших. Спочатку його посадили до Петропавлівки, потім – до Шліссельбурзької фортеці. Під час слідства Гулак поводився мужньо, як і личить, не розкаявся. Був засланий до Пермі, під суворий нагляд поліції. Після заслання займався педагогічною і науковою діяльністю...
... В Одесі з січня 1851 року служив секретарем магістрату Аркадій Миколайович Венгжиновський. З Тарасом Шевченком побратався в Оренбурзькому краї. Цікава доля цієї людини.
Народився він у Проскурові, закінчив гімназію у Кам’янці-Подільському. Служив у канцелярії проскурівського земського справника, в Подільській губернській палаті державного майна, у Вінницькому окружному правлінні. Потім Венгжиновський переїжджає до Тобольська. З квітня 1845 до 1850 року – у відомстві Оренбурзької прикордонної комісії на посаді наглядача шкіл для киргизьких дітей.
Після служби в Одесі брав участь у польському повстанні.
Про те, що Тарас Шевченко був особисто знайомий з багатьма чиновними і не чиновними одеситами, свідчать багато фактів. Перегорнемо щоденникові записи, прочитаємо прозу, листи. Ось хоча б такий штрих. У Тараса Григоровича був родич, котрий закінчив Херсонське торговельне морехідне училище. Поет намагався допомогти влаштуватися йому на службу, писав листи до Одеси декільком знайомим чиновникам і навіть особисто просив Одеського градоначальника Антоновича “прилаштувати Каленика”.
* * *
Кобзар знайшов собі спочинок над Дніпром, друзі поета ухвалили заснувати на Чернечій горі школу його імені.
Скоро слово мовиться, та не скоро діло робиться. Тривалий час нічого з того задуму не виходило. Через сімнадцять літ після того, як наш Тарас відійшов у інший світ, збирати кошти почали в Одесі.
Газета “Одесский вестник” оголошує збір. Ініціативу “Одесского вестника” підтримали інші періодичні видання. Повідомлення вони друкують на видних місцях, виділяють шрифтами. Називалися прізвища тих, хто жертвував на справу народної освіти. Газети підкреслювали свої демократичні позиції тим, що наголошували: важливо не тільки зробити значний внесок, а й те, з скількох трудівничих сум складається увесь збір.
Таке широке висвітлення збирання коштів в одеських засобах інформації тривало рік. А далі все затихло. Жодна газета більше не згадувала про Шевченкову школу. Щезли з газетних сторінок і листи на цю тему. Двадцяті роковини пам’яті про Шевченка відзначалися мовчанкою. Громадськість занепокоїлася: чи не присвоїли одеські газети зібрані гроші? Такого ще не бувало! Та скоро причина мовчанки розкрилася. Виявляється, Одеському генерал-губернатору, а найперше, і в столиці, не сподобалася народна ініціатива. Спеціальним розпорядженням збір було припинено.
Зібрані 1907 карбованців редакція “Одесского вестника” передала троюрідному братові і своякові Тараса Шевченка, Варфоломієві Григоровичу, на впорядкування могили, оскільки на школу коштів виявилося замало.
В Одеському державному архіві зберігається оригінал звіту Варфоломія Шевченка до редактора газети про використання грошей. Тут і обладнання могили, і обнесення садиби огорожею, будівництво хати для сторожа, насадження довкола останнього притулку поета фруктових дерев. Ось що писав родич Кобзаря:
“...І нині в хаті біля могили живе постійний сторож з обов’язком, крім догляду за цілісністю, поливати квіти і дерева...”
Так деревами і квітами у Каневі зросла шана одеситів до Тараса Шевченка.
* * *
...Сад Шевченкової музи плекають його нащадки. Звертаються до величної постаті Кобзаря сучасні одеські літератори. Згадаємо, принаймні, окремі твори, найвагоміші. До них належать поеми Станіслава Стриженюка “Поет і пітьма” та Бориса Нечерди - “Шевченко”. У них розкриваються величні прагнення, тираноборчий дух поета-революціонера, виразника мрій і помислів пригнобленого народу.
До теми – Шевченко і сучасність – звертаються у своїх циклах віршів Валентин Мороз та Микола Палієнко.
...Новітні бандуристи-кобзарі теж складають свої пісні на основі творів геніального поета
Жили, творили кобзарі-бандуристи і в Одесі, області. У 60-ті роки, мені розповідали, найяскравішими особистостями були майстер з виготовлення особливих, одеських, бандур Севастьян Ридванський і педагог-музикант Іван Шаргородський. Шаргородський створив музично-драматичні композиції на слова Тараса Шевченка “Причинна” і “Тополя”, обробляв для капели бандуристів народні пісні.
...Одного разу, весною, на Привокзальній площі, я почув ніжний передзвін струн бандури та речитатив мандрівного кобзаря.
На лужку навколо нього зібрався гурт допитливих. Чоловік з сивими вусами ніби зійшов з старовинної картини, у чумарці та шароварах, сидів, підібгавши під себе ноги.
- Звідки ви приїхали? – чулися голоси.
- З Криму? А ми думали – із західної України...
- Там кобзарів одвіку не було, - не поспішаючи, пояснював старий людям, що зібралися. - Кобзарі завжди жили серед козаків. Ось тому і вирішив Одесу провідати, дізнатися, чи живе серед вас козацьке слово.
Кобзар став перебирати струни свого милозвучного інструмента.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Ось де, люди, наша слава,
Слава України.
Далека історія опустилася на Привокзальну площу. Вона розмовляла з нами словами Тараса Шевченка. Устами кобзаря.
...Квітне сад любові до Шевченка.
Валерій ТРОХЛІБ.
