Так у Березівці називають підприємця Валентину Володимирівну КОЗИРОВУ
ЗВЕЛА мене з нею, можна сказати, випадковість. Їхала в автобусі рейсом “Одеса – Вознесенськ” і стала свідком діалогу двох жінок, які вели мову про шкільні проблеми, особливо про комп’ютеризацію навчального процесу.
- У нас близько трьох років тому з’явились комп’ютери. Яке це диво! – захоплено говорила одна. – Наскільки вони полегшують засвоєння програми!
- То, мабуть, районний відділ освіти у цьому надав допомогу? – поцікавилась співрозмовниця. – А в нашому районі комп’ютеризація шкіл посувається повільно. Навіть важко сказати, коли до нашої школи черга дійде. - Так, відділ освіти про це потурбувався. А ось ще один комплект електронної техніки подарувала нам золота рибка. - Із пушкінської казки?
- Та ні, з магазину “Золота рибка”.
- Той діалог, як ви, читачу, здогадалися, вели дві вчительки. Я вибачилася і долучилася до розмови. Одна з жінок, березівчанка, підказала мені, де можна знайти Валентину Володимирівну Козирову, і дала їй таку характеристику: ділова, невгамовна, добра. У Березівці її кожен знає, бо всі жителі райцентру – то її покупці. Валентина Володимирівна має тут мережу магазинів, і тому популярність її в місті незаперечна.
Проте, коли я почала перепитувати у декотрих городян, як знайти Козирову, запевнення в тому, що “її кожен знає”, виявилися не підтвердженими доти, доки про золоту рибку не натякнула.
- Так би відразу й сказали, - мені відповідали. - Це ж наша благодійниця. Їй, справді, що не замовиш, - обов’язково виконає доручення. За покупками до Одеси ніхто із Березівки не їздить. Побувайте в її магазинах. Товарів – на всі смаки. В приміщеннях тепло, затишно, продавці в фірмовому одязі – ввічливі, уважні. Ціни теж не кусаються. Побувала. В самій “Золотій рибці”. Це один з найперших приватних торговельних закладів, що з’явилися у місті. Валентина Володимирівна сама розчищала тут звалище, яке їй виділили під торговельну точку, рила фундамент, працювала підсобною робітницею на будівництві приміщення.
Вона не з білоручок. Не діставши необхідних балів для вступу в медінститут, пішла на завод. Була і прибиральницею, працювала в кондитерському цеху, в магазині. Починала з реалізатора. Накопичивши копійчину, взяла в оренду “столик”, тобто прилавок. Потім поставила палатку, за нею контейнер. Було це одинадцять років тому. Тоді підприємництво тільки зароджувалось. Товар добувала сама. Як то кажуть, на ходу освоювала суміжні професії експедитора, бухгалтера, товарознавця. Старалася, аби вижити. А втяглася в нову справу так, що захопилася торгівлею, як мистецтвом. Тепер у неї три магазини – окрім “Золотої рибки”, ще “Золушка”, “Мадонна”. Має намір вибудувати ще один.
- Так, так! – говорить Валентина Володимирівна, - торгівля то є справді мистецтво. Людині без душі, без творчого запалу у ній робити нічого.
І співрозмовниця пригадала таку історію. Завезла вона якось п’ять тонн минтаю. А попиту ніякого. Навпаки, риб’ячий запах почав віднаджувати людей від інших товарів. Валентина взяла кілька тушок додому і приготувала філе в маслі з яйцем, під іспанським соусом, морквою та зеленню. Блюдо виставила на столику в магазині, поклала навколо нього кілька десятків “разових” виделок – куштуйте, люди добрі! Адже будь-яку рибину треба вміти смачно приготувати!
Земляки розпробували минтай. Скільки ще десятків тонн цієї продукції доставила Валентина Володимирівна сюди, вже й не рахувала. Можливо, ще й з минтаєвою історією пов’язане її прізвисько – Рибка?
А я б так назвала підприємця і за те, що вона, як рибка об лід, б’ється на роботі з ранку до вечора, турбуючись про те, щоб були продукти, щоб була виручка, щоб була зарплата цілій дюжині молодих жінок, котрим дісталася в її відомстві робота. Рибка має власний автобусик. За кермом у ньому – сама. Сама й за вантажника тут. Маршрути часто пролягають і за межі області. Не кожен чоловік таке навантаження витримає.
Але хай не складеться у читача враження, що моя героїня “коня на скаку остановит, в горящую избу войдет”. Переді мною сидить миловидна тендітна жінка. Стильно вдягнена, модно зачісана, в міру підфарбована, з підлакованими нігтями – красуня!
- Це я до церкви зібралася, - каже Рибка. – Молюся за свою справу, за свою доньку Іру, за своїх рідних, за своїх земляків, аби їм всім жилося добре. І щоб ніхто з них і ніколи не залишився на розпутті...
