Шість років тому Ганні Семенівні СИРОМЯТНИКОВІЙ одній з перших було присвоєно звання «Почесний громадянин Ізмаїла».
Народилася в сім’ї волжанина і донської козачки, але сім’ї, в звичному її розумінні, коли батьки плекають і любовно виховують своє чадо, не було. Батько й матір Ганночки були революціонерами, усе життя яких належало боротьбі за світле майбутнє. Потім вони воювали на фронтах громадянської війни, а їхню дівчинку виховували в Симбірській губернії бабуся з дідусем.
У 16 років оформився вибір — хірургія, що здавалася найточнішим і найефективнішим із усіх напрямків медицини. Одна проблема здавалася нездоланною — малолітство, через яке їй відмовили у видачі диплома про середню фахову освіту. Допоміг вітчим (батько ще в 1922 р. загинув на громадянській війні), що удочерив Ганну, дав їй прізвище Сиромятникова і при одержанні паспорту додав два роки, що за тих часів було справою звичайною.
Після навчання – робота в лікарні, а потім – експедиція до Якутії за комсомольською путівкою. За рік вона багато чого встигла, залишивши за собою добру пам'ять на алданській землі. Тут же була обрана делегатом на один з перших комсомольських з'їздів.
Йшов 1933 рік... У неповних вісімнадцять років вона бере участь в арктичній експедиції на північний край Чукотського півострова закінчивши курси радистів і метеорологів. Мета — вивчення арктичних широт. Це були перші експедиції. На тій зимівлі Ганна Сиромятникова була єдиною жінкою європейського типу, яку вперше побачила чукчі. І тут вона лікувала аборигенів. Чукчі навчили її їсти ведмежатину, тонко настругані шматочки мороженого м’яса або риби, оленину, вона їх — варити суп і дотримуватися особистої гігієни. Неодноразово доводилося на нартах із запряжкою собак їхати за 100 - 150 миль в умовах полярної ночі рятувати людей, за що удостоювалася високої честі бути прийнятою в яранзі у шамана.
Ганна нікому не відмовляла в допомозі: лікувала перших арктичних будівельників із "Гідроангарбуду", що згодом став знаменитим; разом з легендарним льотчиком Михайлом Водоп'яновим літала на острів Врангель рятувати людей, уражених важкою цингою.
Так минуло два роки, після закінчення яких Ганну з чоловіком повинні були змінити фахівці з "Великої землі". Але до Анатолія заміна не доїхала: змінник розповів у дорозі якийсь політичний анекдот і, як водилося на той час, потрапив до рук всесильних органів. Ганна поверталася до Москви без чоловіка, якому довелося залишитися в Арктиці на третій рік.
4 листопада 1935 року полярників зустрічала столиця. Наступного дня їх запросив до себе Калінін. На честь зимівників було влаштовано банкет. Всеросійський староста вручив кожному полярнику золотий швейцарський годинник і грамоти, тиснуті золотом. Вони були героями, інакше 6 листопада не були б запрошені до Кремля на урочисті збори, присвячені 18-річчю революції.
У 1940 році Ганна Семенівна закінчила третій Ленінградський медінститут, і у війну вступила військовим лікарем 3 рангу віком 26 років. Чоловіка було відправлено на фронт у перші дні війни, а вона, евакуювавши сина в Ульяновськ до батьків, потрапила в морську піхоту, до польового рухомого госпіталю на Ленінградському фронті. (Прощавай, будинок челюскінців, у якому жила родина Сиромятникових. Чоловік незабаром загине на фронті, а вона ніколи не повернеться до квартири, де залишився серед нагород золотий годинник — подарунок Калініна...).
У госпіталі, що був розгорнутий на передовій, вона стала начальником 3-го хірургічного відділення (операції на кінцівках). Напередодні нового 1942 року була важко поранена під час бомбування - контузія і численні осколкові поранення обох ніг з переломами. Ганна Семенівна була в обмороженому стані, коли її знайшли. Результатом сильного переохолодження стала бронхіальна астма, що доймає фронтовичку посьогодні. А тоді її з іншими пораненими вивезли на літаку до Тихвіна, який німці бомбили по кілька разів на добу. Звідти - до Вологди, потім - по залізниці до Томська. Два місяці страждань у дорожніх умовах, у гіпсі, під яким відкриті рани. За цей час зрослися кістки і її в евакогоспіталі, вибачившись, попросили стати за операційний стіл. Так і оперувала - на милицях. Там же, у Томську, одержала пропозицію очолити госпіталь для офіцерського складу на 500 чоловік. Колишнього начальника було розжалувано і відправлено на фронт. Вона і з цією роботою справилася. У 1944 р. Г.С. Сиромятникову викликали до Москви, в наркомздрав, щоб направити в розпорядження Одеського військового округу. Кінцевий пункт прибуття - Ізмаїл.
- Але ж це місто зайняте ворогом, - заперечила тоді Ганна Семенівна. - Поки доїдете, Ізмаїл буде звільнено, - була відповідь.
Так, у 1944 році вона стала заступником завідувача Ізмаїльського обласного відділу охорони здоров’я і як і раніше, практикуючим хірургом. А в наступному, 1945 році, направлена до міста Акермана (нинішній Білгород-Дністровськиий). Очоливши міський відділ охорони здоров'я, Ганна Семенівна з властивою їй енергією почала творити. При ній з'явилися пологовий будинок, дитяча поліклініка, очна лікарня, будинок дитини, вендиспансер, жіноча і дитяча консультації. Вона засновник акушерсько-фельдшерського медучилища, котре нині широко відоме на Одещині і за її межами. І все це - за 6 років, що відзначені орденом "Знак Пошани".
Повернувшись до Ізмаїла, побудувала пологовий будинок, будинок дитини, почала створювати поліклініку, жіночу консультацію. За цю роботу нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Легко сказати - понад двадцять разів її обирали депутатом обласної і міської ради, вона незмінний член міськвиконкомів. Участь Ганни Семенівни у війні відзначено орденами: Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького. З 22 медалей найулюбленіша — "За оборону Ленінграда".
