ЦЕ – НЕ ЕПІДЕМІЯ. ЦЕ – ПРИРОДНИЙ ДОБІР
– У нас в селі наче епідемія! – вирішила скористатися приїздом кореспондента обласної газети секретар голови правління СВК «Світанок» (с. Плавні Ренійського району) Надія Гордієнко. – Ми хоч зараз можемо підняти точні дані у відділі кадрів, і показати вам, скільки людей звільняються з підприємства, щоб стати на облік у службі зайнятості. Рік одержують допомогу, потім пишуть заяву про прийом до СВК. Місяць-другий попрацюють – знову заяву на стіл. Робочі руки нашому господарству потрібні! Але за законом ми не маємо права відмовити, і змушені звільняти.
Позначене питання зрозуміле. Його гостроту можна показати в цифрах. За даними Ренійського центру зайнятості за 11 місяців минулого року на облік стали 759 жителів із семи сіл району. Особливо багато безробітних було з Нагірного – 185 чоловік, з Орлівки – 145, з Лиманського – 120. З невеликого села Плавні, про яке зайшла мова, прибула на біржу праці 81 пара робочих рук. Який «вірус» викликає цю «епідемію»? І чому досі не створено «сироватку»?
– А ви знаєте, які зарплати в СВК? – відповів запитанням на запитання директор Ренійського центру зайнятості Анатолій Костянтинович Рошка. – Коли громадянин стає на облік, ми просимо надати довідку про зарплату (при мінімальній, 237 гривень, призначається мінімальна допомога 90 гривень, і чим вищі були у громадянина заробітки – тим більше він одержить на біржі). На сьогоднішній день у нас на обліку стоять 15 жителів села Плавні – колишніх працівників СВК «Світанок». Давайте піднімемо документи і подивимося, скільки ці люди одержували? 35 – 40 гривень на місяць! Хіба можна на ці гроші прожити? Керівникам СВК, які періодично порушують проблему повального відтоку робочих рук, я гадаю, потрібно під іншим кутом подивитися на проблему. Якщо вони не хочуть втрачати фахівців і трудівників, то повинні їм платити гарну зарплату. У нас не кріпосне право, у нас – демократична держава, і кожен громадянин має право обрати професію і місце роботи.
До чужого гаманця, кажуть, непристойно заглядати, і все-таки давайте поцікавимося, яка зарплата у працівників СВК? В управлінні сільського господарства і продовольства Ренійської райдержадміністрації на наше прохання обрахувати середньомісячну зарплату за 11 місяців 2004 року у сільгоспкооперативах. В середньому вона складає 240 гривень. Причому, у кожному другому СВК середньомісячна зарплата се- редньостатистичного працівника нижча за мінімальну. Наприклад, в СВК «Новосільське» -193,2 грн, у СВК «Дунай» – 171,5 грн. Звичайно, деяким селянам вигідніше одержувати допомогу з безробіття!
Але ось що цікаво: СВК «Світанок», про яке зайшла мова, за рівнем зарплати займає друге місце в районі. Тут в середньому платять по 315 гривень (більші заробітки лише у ВАТ «Придунайський», який спеціалізується на виробництві високоліквідних саджанців винограду). Причому, у «Світанку», який нарощує виробничий потенціал, заробітки щороку збільшуються. А люди все одно звільняються...
На наше прохання у відділі кадрів СВК підняли особисті рахунки громадянина Р. і громадянки Т., які стоять на обліку у Центрі зайнятості. Справді, зарплати у них мізерні, соромно і говорити які. Але давайте подивимося, як ці люди трудилися. За останні 7 років роботи громадянин Р. в середньому показувався на робочому місці, на свинофермі, лише по 84 дні за рік. А громадянку Т. у виноградарській бригаді бачили 81 раз за рік. Та радіти повинен голова, що такі «робітнички» пішли за власним бажанням і не розкладають своєю присутністю виробничу дисципліну!
– Один з керівників СВК сказав, що наші безробітні сидять на допомозі як наркомани на голці, – говорить директор служби зайнятості А.К. Рошка. – Я згоден, багато хто з них не хоче працювати. Це не секрет. Скажу більше: багатьом потрібна не стільки допомога, скільки довідка від Центру зайнятості, щоб одержувати допомогу на дітей і субсидії – таке в нас законодавство. Я згоден: це – ненормально. Але ж держава не може допустити, щоб безробітні вмирали з голоду. Своїм клієнтам ми пояснюємо: Центр зайнятості – не санаторій. Сюди стають на облік, щоб знайти роботу або одержати нову професію з метою подальшого працевлаштування. Ми використовуємо всі наявні важелі. Якщо громадянин двічі відмовляється від підходящих пропозицій нового місця роботи або від навчання, він на 3 місяці позбавляється допомоги. Багато хто ображається, але такий закон!
Взагалі фонд зайнятості, до якого кожний з нас, працюючих, перераховує 0,5% свого доходу, формувався з благородною метою – пом'якшити соціальне напруження у суспільстві під час реформування виробничих відносин. Але ми з вами збиралися допомагати тим, хто з об'єктивних причин втратив роботу. Але не тим, хто може, проте не хоче працювати!
І все-таки повернімося до зарплат сільських трудівників. Триста з хвостиком, як у «Світанку», здавалося б, добре, але ж прожитковий мінімум в Україні – вищий. Та й потім, працівникові потрібно одягти і прогодувати не лише себе, але і забезпечити всім необхідним сім’ю – дітей, літніх батьків.
У селянина є земельний пай, і він одержує за нього орендну плату, справедливо зауважите ви. Що ж, давайте і тут звернімося до цифр. Житель того ж села Плавні, здавши в оренду земельний пай, одержить за рік продукції і послуг на 440 гривень (у Ренійському районі цей показник коливається від 331 до 848 грн, – залежно від розміру паю). Хіба це багато?
– Не думайте, що сільські жителі найбільш знедолені! – якось спересердя сказав мені керівник СВК «Прикордонник», депутат районної ради М.О. Александров. Микола Олександрович взяв папір, олівець і почав підраховувати.
– Кожен член СВК може взяти для обробітку ділянку кукурудзи або соняшнику, за що додатково одержить зерно або олію.
Микола Олександрович перемножив кількість натуроплати на ринкові ціни й отриману суму приплюсував до зарплати селянина.
– Далі. Можна заробити на овочах, на тій же цибулі та помідорах. Взимку є можливість вийти на обрізування виноградника, а восени – на його збирання, за що, знову ж, належить оплата. Отримане на пай зерно можна «пропустити» через м'ясо, тобто виростити і продати кабанчика – ось ще одна стаття доходу.
Голова підбив суму, розділив на 12 місяців і зробив висновок:
– Погодьтеся, приблизно така зарплата у державного службовця. Я переконаний: якщо житель села працьовитий, він непогано заробляє.
Можливо, справді не варто бити тривогу з приводу “епідемій”? Можливо, це – природний добір, і не треба до цього процесу втручатися?
Сьогодні кожний має право вибору. Працювати і представляти в очах роботодавця цінного фахівця – або йти на біржу і жити на допомогу. Самому добувати шматок хліба з маслом – або бути людиною, якій держава «не дасть вмерти з голоду». Справді, нехай кожний обирає те, що йому у цьому житті хочеться.
