– У мене сьогодні взагалі кепський настрій... – директорський УАЗик, у якому проходить значна частина життя Білоуса, взяв курс із Болграда на Оксамитне. – До чого ми йдемо, і чим це все закінчиться? Кажуть, до кінця цього року вступимо до Всесвітньої Торговельної Організації. В Україні нібито зарегульовані ціни, тому немає умов для вільного формування ринку. Цими днями до Одеси вже примчав представник італійської фірми, що виробляє щороку по 65 мільйонів саджанців – Італія прокладає до нас дорогу! Заполонять ринок французи, серби – вони саджанці винограду по 30 центів продають. Зрозумійте, ми не зможемо конкурувати, наше, наприклад, дослідне господарство реалізує саджанці по 4,5 гривні. Друга біда – вино. Це ми вже проходили, коли років із шість тому почали завозити його з-за кордону по 25 центів. А в нас виноград іде по 1,6 гривні за кілограм.
– Стривайте, Анатолію Володимировичу, чому в Україні, з її дешевою робочою силою, ціни на продукцію вищі?
– У розвинутих країнах є державна підтримка сільського господарства. У Японії й Америці дотації перекривають 90 відсотків витрат, у Голландії – 70. Якби мені, як виробникові, держава 70 відсотків повертала, у мене б навіть доярки по 1 тисячі доларів зарплати одержували!
– Анатолію Володимировичу, ви котрий рік керуєте дослідно-виробничим господарством імені Суворова?
– Сімнадцятий.
– Це скільки ж “нових віянь” пережили?
– Та-ак!
– Пройшли через вісімдесяті, коли з пияцтвом боролися – виноградники вирубували. Саджанці, на які пропав попит, ви сотнями тисяч спалювали. І після цього ви ще чогось у цьому житті боїтеся?!
– Я, звичайно, вітаю прагнення потрапити в Європу. Але все мусить бути виважено. Потрібно пам’ятати про тих, хто працює на селі, щоб вони завтра не опинилися при розбитому кориті. Ми за останні 6 років тільки маточників посадили 45 гектарів. У нашому господарстві 70 гектарів молодого саду, щороку закладаємо по 35 гектарів виноградників найпродуктивніших сортів – люди працюють, мають кусень хліба.
…Біля контори Білоуса чекали військовики – у міцного господарника завжди багато підшефних. Анатолій Володимирович опікується й дитячим садком, і школою, і молоддю, і ветеранами. Ось ліворуч від офісу – новий будинок чудернацької форми: торік молоді жителі Оксамитного одержали в подарунок дискозалу. Поруч будується їдальня для робітників. Оплачено проект церкви. А.В. Білоуса обрали директором господарства в 1988 році, і перше, що він зробив – зайнявся газифікацією: коштом ДВГ протягнули 13-кілометрову магістраль від сусіднього села. До 2002 року дешеве паливо одержали виробничі об’єкти і, звичайно, всі мешканці сіл Оксамитне та Тополине.
Землі в ДВГ ім. Суворова небагато – 1300 гектарів. Половина площ зайнята багаторічними насадженнями, решта – кормовими культурами, адже в Оксамитному збереглося та квітне тваринництво. Взимку від кожної корови одержують по 14 літрів молока на день – і цим усе сказано. Підприємство безкоштовно виділяє молоко для учнів місцевої школи, одержують його немовлята, сотня-друга літрів реалізується населенню – по 1,2 грн. До Оксамитного останнім часом почали приїжджати по племінну худобу, платять у касу господарства великі гроші – товар того вартий!
…Новісінький автобус, що з’явився в селі, привернув нашу увагу.
– Це автобус Білоуса – мешканці нашого села щодня їздять на роботу до Оксамитного, – сказала голова Калчевської сільради Галина Магометівна Аджіогло і спересердя додала: – Ну чому Білоус може, а в Калчевій не вміємо так поставити справу? Чому в Оксамитному є й робочі місця, і пристойна зарплата? І податки, отже, до сільського бюджету там ідуть!
В Анатолія Володимировича, справді, з таким розмахом розгорнуте виробництво, що своїх робочих рук бракує. Позаторік він змушений був купити три нових автобуси і тепер возить людей до себе на роботу із сусідніх сіл. Де багато землі, але лютує безробіття.
“Чому Білоус може?”. Мені теж хотілося вивідати в Анатолія Володимировича його таємниці…
– У мене є бригадир виноградної бригади, який на третій рік одержав по 5 тонн винограду з гектара сорту “Аркадія” – посадили вегетуючими саджанцями. Ви б бачили ці величезні білі грона, цей виноград ми продавали по 7 гривень – ось це вже цікаво! Хочемо посадити 40 гектарів “Аркадії”. Треба взяти напрям саме на столові сорти, бо, чує моя душа, Європа нас заллє вином, нам нікуди буде подіти винні сорти. Столового ж винограду такої якості як у нас, у Європі немає.
Що діється в серпні в Оксамитному, я бачила на власні очі: з раннього ранку десятки мікроавтобусів лаштуються у вагарні. Судячи з номерів, транспорт – із усіх закутків України. Столові сорти йдуть принаймні по 3 гривні за кілограм. Торік ДВГ ім. Суворова продало 1,5 тисячі тонн столового винограду.
Полічіть, скільки до каси господарства “живих” грошей надійшло? 4,5 мільйона!
Звичайно, плантації потребують величезних витрат. Тільки паливно-мастильних матеріалів ДВГ закуповує на рік на 1 мільйон гривень, та фонд оплати праці становить 3,3 мільйона. Але коли врожайність сягає 102 центнерів із гектара, як у 2004 році, прибуток виходить вражаючий. Скажемо іншими цифрами: собівартість винограду – 63 копійки, середня ціна реалізації – 1,91 гривні, тобто рентабельність культури – 214%. Не дивно, що торік господарство дозволило собі купити п’ять нових тракторів.
– Що сьогодні в нашій зоні ризикованого землеробства дають зернові? Як у тваринництві: надоїв, продав, а грошей немає. Займатися треба в наших краях виноградарством, – переконаний А.В. Білоус.
Переконані в цьому й робітники. Наприклад, у третій виноградарській бригаді 2004 року було нараховано зарплати по 12-13 тисяч гривень кожному. Тобто виноградарі в середньому одержали на руки “чистими” 800-900 гривень на місяць. У працівників розсадника і механізаторів заробітки ще більші. За підсумками минулого року середня зарплата в господарстві склала 636 гривень. Скажіть, у яких сільгосппідприємствах іще так платять? Крім цього, кожен працівник при бажанні може одержати безпроцентну позику – як кредити ДВГ роздало людям 130 тисяч гривень.
– Ось економіст розрахунки приніс, хотілося б підвищити оклади фахівцям, – тримає директор у руках проект розпорядження. – Я хочу, щоб люди одержували хоча б тисячу щомісяця. І нехай усі бачать, що на 1300 гектарах можна одержувати 6 мільйонів гривень прибутку щорічно.
Цього року в планах дослідно-виробничого господарства – будівництво системи крапельного зрошування, що ще більше підвищить віддачу виноградників. Єдиного хочуть – щоб чітко виконувалася державна програма розвитку виноградарства.
І все-таки директор повертається до болючої теми про імпортні саджанці, що через більш низькі ціни різними шляхами проникають в Україну, зокрема й на Одещину. Анатолій Володимирович показав свіжу статтю “Розсадництво: проблеми та сподівання Молдови” і пояснив суть порушеної в публікації проблеми. Імпортний посадковий матеріал, що його використовували молдовські колеги, виявився заражений бактеріальним раком. Рослини, що не звикли до 20-градусних морозів, які трапляються в наших краях, одержують стрес і хворіють. Отже, виноградні плантації втрачають продуктивність.
– На вітчизняному посадковому матеріалі, що акліматизувався десятиліттями, такої ситуації ніколи не було, – говорить фахівець. – Ті, хто ввозить імпортні саджанці, повинні задуматися, чим це може закінчитися.
Виходячи з кабінету, директор прихопив теку зі звітами, відомостями, розрахунками: на вечірньому наряді знову йтиме серйозна розмова. Щоб підприємство було працездатним, директорові доводиться власноруч “закручувати гайки”. Щодня.
Болградський район
