Душа, схожа на щедрість хлібної ниви

Нічого не маю проти краси, що рятує світ. Але, на моє глибоке переконання, частка доброти, яку привносить кожний, робить навколишній світ гармонійнішим.

На жаль, часом благодійні вчинки мають конкретну мотивацію. Але, слава Богу, ще зустрічаються серед нас такі люди, для кого допомога ближньому залишається духовною необхідністю. Як то кажуть, насущною потребою.

Незалежно від будь-яких колізій і матеріальних успіхів протягом усього життя вони воістину з мурашиною завзятістю намагаються підставити плече тому, хто цього потребує, підтримати словом і справою або, користуючись сучасною лексикою, надати спонсорську допомогу.

Своєрідним мірилом самодостатності тих, кому пощастило «відбутися» у бізнесовому просторі, служить масштабність їхніх благодійних справ. І, звичайно, широта душі, схожа на щедрість хлібної ниви.

Григорію Іваськову, в унісон поетичним шевченківським рядкам довелось народитися під час жнив, на золотому полі Вінниччини. Очевидно, саме полудневе серпневе сонце повеліло йому довго жити і підтримувати інших своєю енергією і щедрістю.

Через два роки мати померла. Гриша залишився наймолодшим сиротою серед інших семи дітей. Батькові, який повернувся з фронту інвалідом першої групи, проте, вдалося прищепити дітям здатність бути щедрим, допомагати один одному, підтримувати слабких.

Доля розметала братів і сестер Іваськових по найвіддаленіших куточках неосяжного колишнього Союзу. Сьогодні рідня Григорія Миколайовича, який живе в Білгороді-Дністровському, телефонує йому з Хабаровська, Чити, Усть-Каменогорська, Іркутська. Цікавляться справами, успіхами двох дорослих дітей, трьох онучок.

При зустрічі попросила директора ТОВ «Агат» Григорія Іваськова розповісти про участь у різних громадських справах і його допомозі, яка була для багатьох доленосною. Він і не згадає нині усіх, кому допомагав. Скільки їх було, сотня, дві? Газети писали про чорнобильського сироту, який закінчив одеське ПТУ завдяки увазі і фінансовій підтримці Григорія Миколайовича. Про пенсіонерку, якій під час важкої хвороби він допоміг дорогими ліками, іншій – продуктами, третій оплатив протезування зубів. Молодому інваліду без ноги додав грошей на придбання необхідного «Запорожця», і так далі. Якось прийшов до Іваськова давній товариш по службі на свій день народження. Майже на колінах дякував Григорію Миколайовичу за все добре, зі сльозами згадував, як багато років тому той допоміг буквально вибратися з хвороби, вибив дефіцитну путівку в санаторій спинальників у Саках. А Іваськов за клопотами забув про своє добро. Тому що творить його зі щирої доброти, якоїсь внутрішньої потреби. Цьому і дітей своїх навчає завжди.

Ветеранські організації міста, району і селища Затоки добре знають ім'я Григорія Миколайовича. Постійною залишається його допомога дитячому будинку, міським школам, терапевтичному і хірургічному відділенням міськлікарні, районній лікарні, багатодітним матерям, спортивним товариствам. Десь у цей час проводять операцію в операційній, капітально відремонтованій за кошти Іваськова, навчаються школярі, сидячи на куплених ним стільцях, шумлять спортсмени в роздягальні, придбаній Григорієм Миколайовичем.

Рідко хто з городян знає про те, як одного разу напередодні новорічної ночі «роздягнули» центральну міську ялинку. Вкрали не тільки іграшки: до єдиної зняли з металевого каркасу понад сорок хвойних красунь. На розшуки часу не залишалося, а загроза залишити місто без головної ялинки виявилася реальною. Знову виручив Іваськов: через дві години нову ялинку зібрали і прикрасили на його гроші.

Господарська жилка, яка дозволила Григорію Миколайовичу після праці у відділі комунального господарства, мехколоні і пасажирському автопірдприємстві організувати власне дітище на 150 робочих місць, міцно встати на ноги, не залишає його байдужим до майбутнього міста. Оскільки, крім економічної освіти, Григорій Миколайович набув фах, який і раніше практикував – будівельника-бурильника, то тяжіє саме до цих видів робіт. Тому все, пов'язане з появою нових свердловин, вважає він, має потребу в його затребуваності.

Одного разу до міста прибула команда легендарного московського «Спартака». Гра відбулася на стадіоні, а після матчу в душі, як на зло, не виявилося води. Мер Микола Чербаджи під час «розбору польотів» поставив завдання пробурити на стадіоні свердловину і забезпечити навколишній район постійним водопостачанням. Гроші з цією метою наприкінці другої третини бюджетного року виявилося не просто знайти. Іваськов запропонував свою допомогу, виділивши близько двадцяти тисяч гривень. Тому введення в дію свердловини на стадіоні вважає дещо і своєю заслугою.

Не залишився він осторонь і при проектуванні будівництва газопроводу. Бюджетних грошей на оплату проекту не вистачало, Іваськов додав свої 30 тисяч гривень. Також брав участь у фінансуванні робіт із проектування кордонів міста. І був надзвичайно гордий, коли Білгород-Дністровський, один з перших в Україні, одержав власну електронну карту з визначенням кордонів. Є його внесок і в масштабному ремонті міськвиконкому, благоустрої прилеглої до нього території. Однак найграндіознішим проектом, до речі, знову пов'язаним із бурінням і здійсненим за участі Григорія Миколайовича, вважає оживлення святого джерела на території Свято-Вознесенського собору.

Давня свердловина давала чудову (багато хто стверджує, що цілющу) воду мешканцям Акермана в часи румунської та німецької окупації, а потім у важкі післявоєнні роки. Згодом проби води різко погіршилися через потрапляння стічних і каналізаційних вод. Колодязь, який дуже обвалився, засипали. Але пам'ять про живлющу воду жила. І тільки в червні 2003 року затребуваний часом проект відродження джерела здійснили. Чисту воду, добуту з глибини 115 метрів, освячував митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел. Того ж дня духівництво оцінило старання Іваськова, який разом із міською владою під керівництвом благочинного округу Федора Абрамова, трудився, не шкодуючи часу, сил і коштів. З рук Високопреосвященства Агафангела Григорій Миколайович одержав грамоту та ікону, яка, поряд з пам'ятною фотографією про знаменну подію, сьогодні прикрашає його робочий кабінет (на знімку).

Більш ніж через рік під зливою звалилася дзвіниця Свято-Вознесенського храму. Знову потрібні були увага, досвід, організаторські здібності і благодійні кошти Григорія Миколайовича. Роботи щодо відбудови храму, зокрема, підняття п'ятитонного дзвону, надовго посіли перше місце в переліку турбот Іваськова. Сьогодні, коли частина нагальних завдань виконана, і враження від катастрофічної події стали поступово стиратися з пам'яті, Григорій Миколайович практично щодня знаходить час для бесіди з благочинним отцем Федором. Будучи парафіянином Свято-Вознесенського храму, він, проте, допомагає становленню й інших культових споруд міста. Настоятелі Грецької, Свято-Миколаївської і Свято-Георгіївської (болгарської) церков вдячні за меценатство дуже значних розмірів. Лепта Григорія Миколайовича для розвитку і розквіту міста, яке давно стало йому малою батьківщиною, а також зміцнення моральності в міській громаді помічені. Минулого року від імені Митрополита Київського і всієї України Володимира Григорію Миколайовичу вручено грамоту за внесок у розвиток церкви і розвиток духовності народу.

м. Білгород-Дністровський

Выпуск: 

Схожі статті