Разом з Дубівським сільським головою Валентиною Степановичем Калеником долаємо відстань від Красних Окон до Ткаченкового. Ведемо розмову про життя селян.
- Важкувато нині доводиться сільчанам, - говорить з болем мій співрозмовник. – Часом в очах трудівників бачу сум, бува, - й безвихідь. Щире захоплення викликають ті, що не пасують перед труднощами. Знаю одного такого чоловіка. Це Анатолій Олексійович Решетніков. Він заядлий мисливець, і при тому займається бджільництвом. Пропоную познайомитись. Зупиняємо авто біля охайного будиночка, заходимо на подвір’я і я бачу... вбитого вовка.
- Розвелося чимало цих хижаків у наших краях, - каже Валентин Степанович. – Хоч і сам мисливець, але відстріл вовків – не для мене. Тут необхідна особлива вправність, витримка та час.
Знайомлюсь з Анатолієм Олексійовичем. Одразу визнаю: він цікавий співрозмовник, оповіді його можуть захопити у полон не на одну годину.
- За кілька останніх років це вже 23 вбитий мною хижак, - констатує Анатолій Олексійович. – Чималу кількість віддав їх до музеїв Одеси, дарую друзям, які роблять з них якісні опудала.
Скільки мужності вимагає таке полювання! А для мого співрозмовника тут нічого особливого немає. Хіба що зосередженості потрібно трохи більше і пильності.
- Доводиться тижнями їздити в засідку, прикормлювати свою здобич. Буває, хижаки зграями бігають навколо, а до засідки не підходять, - дізнаюся про мисливські тонкощі. – Доводиться набиратися терпіння і очікувати, на свій час.
У такому двобої завжди перемагає чоловіча мужність і вправність. Вбитий вовк, що покоївся на подвір’ї господаря, наробив чимало шкоди місцевому господарству. Одного дня загриз три вівці, іншого – чотири. Продерся у кошару через вікно, щільне забите плівкою. Останній візит виявився для нього фатальним.
- Маєте якусь винагороду за знищеного хижака?
- Де там, одні збитки. І власний час витрачаю на засідки, та й бензину потрібно на поїздки, - каже мисливець.
Йому пригадалися ті часи, коли передбачалась певна грошова винагорода за вбитого хижака. Та головне для фаната-мисливця, як я зрозуміла, все ж пізнати особливе відчуття ризику, що має присмак насолоди, коли супротивника знешкоджено.
- Знаю: у вас є ще одне захоплення – бджоли.
- Ні, не захоплення, перевірена роками любов. Скільки себе пам’ятаю, то завжди поруч мене були бджоли, - тему ризику змінюємо на розмову про надто мирну справу.
У родині Решетнікових з діда-прадіда – усі потомствені бджолярі. Мати Анатолія також займалась пасікою. Мій співрозмовник присвятив цій справі вже чверть віку. Раніше жив у Гулянці – з диво-комахами не розлучався. Вже 19-й рік у Ткаченковому. І тут власну пасіку має, а також встигає вправлятися на бджолиному господарстві місцевого агроформування. Своїх бджолосімей – 150, у СВК “Ягорлик” доглядає 110. Результати роботи відмінні, за що й присвоєно А.О. Решетнікову звання “Заслужений бджоляр України”.
- Дружина допомагає в роботі. Це наш сімейний бізнес, - з посмішкою каже бджоляр. – Медом та іншими продуктами бджільництва ми на базарі не торгуємо. Здаємо заготівельниками оптом. Нехай навіть з нашої праці хтось зиск має, але ні я, ні дружина, ні діти торгувати не вміємо. Не звикли ми до купівлі-продажу. А ось до праці – так.
Подружжя Решетнікових виховали двох дітей. Дочка Діана з сім’єю живе в Красних Окнах. Син Богдан поруч з батьками. Свого часу була цікавість до бджіл, але переміг потяг до техніки. Син виявив бажання працювати на землі. Має невеликий наділ, “зтягнув” техніку, словом, взявся до землеробства. Доречно зауважити: Решетніков-старший задоволений сином, бо працює той з енергією та завзяттям, як батько біля бджіл... Підростає в родині онук Дмитрик. Хлопчик каже, що буде бджолярем, як дідусь. Охоче вірю в це, не сумніваюсь, що зуміє заслужений пасічник передати наступнику свою майстерність і любов до бджіл, як своєрідну сімейну реліквію.
Наша розмова текла, як водичка у весняному струмочку. Мені було і цікаво, і напрочуд легко підтримувати її, бо Анатолій Олексійович охоче і мудро відповідав на всі мої запитання. Не довелося того дня, на жаль, познайомитися з його дружиною. Вона провідувала свою хвору матір. Та пізнання хазяїна і глави сім’ї було досить, щоби переконатися: родина ця дружна і поважна.
