Нещодавно відсвяткував свій 90-літній ювілей В.М. Задорожний. Почувши про це, пригадала першу зустріч з ним. Було це років 40 тому. До нас на урок малювання прийшов новий вчитель і запропонував намалювати передноворічний ліс. Звісно, в моєму альбомі з’явилась ялинка. Хоча пізніше я зрозуміла, що то були три зелених трикутники, складені один на одного. Вчитель подивився на мою роботу і, нічого не говорячи, поруч намалював засніжену красуню. Здавалося, зараз ворухнеться гілочка, і з-під неї вилізе зайченя. Згодом я побачила свого учителя на сцені, де він, як справжній актор, зіграв роль батька в “Безталанній” Карпенка–Карого. Враження були такими сильними, що надалі не пропускали жодного спектаклю Савранського народного драматичного театру, деграв Василь Максимович Задорожний – культпрацівник, викладач, керівник дитячої художньої студії, художник-оформлювач. Та для багатьох він був просто актором, бо за багаторічну роботу в Савранському районному Будинку культури “прожив” безліч ролей. Зокрема, в п’єсах “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Операція “Цибуля” Автомонова, “Павлинка” Я. Купали, “Сорок перший” Б. Лавреньова, “Дальня луна” С. Голованівського, “Веселка” М. Зарудного, місцевих авторів В. Сербіновича “У Прибужжі світає” та С. Мезнікова “Коли прокидається ліс”. Та найбільше запам’яталася савранцям роль Платона Ангела у п’єсі О. Коломійця “Дикий Ангел”, можливо, тому, що основний принцип свого героя Василь Максимович сповідував і у своєму житті. Пройшовши війну від першого до останнього дня, зазнавши фашистського полону, штрафбату, Василь Максимович став максималістом. Він, як і його герой Платон Ангел, вважав: “...за кожну годину своєї роботи – відповідай! Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої. Інакше немислимо”.
Він особливо вміє цінувати життя, любов, дружбу, бо переконаний, що саме кохання не дало йому загинути в тому пеклі війни й концтабору для смертників. Його дружина весь час молилась за нього.
- Коли Василь Максимович пішов на фронт, - згадує Марія Сидорівна, - я ставала на коліна і молилась Богу, щоб він залишився живим. А ще М.С. Задорожна говорить, що за 62 роки подружнього життя чоловік ні до неї, ні до дітей жодного разу не підвищив голосу. Він взагалі ніколи ні на кого не кричав. І хоча понад десять років працював директором Будинку культури, він, здавалося, не керував, а просто обговорював з колективом плани, шукав вихід із скрутних ситуацій. І його всі слухали.
Мабуть, не дарма його колишні колеги й досі спілкуються з ним. А один з них, приїхавши з Австралії у відпустку, провідав Василя Максимовича.
Думаючи про життя В.М. Задорожного, роблю до висновов, що попри всі труднощі, які йому довелось пережити, доля до нього була прихильною. Залишившись ще семирічним сиротою, він зумів завоювати любов і дружбу багатьох людей, досягти значних успіхів у професійній діяльності, стати хорошим чоловіком, батьком, дідусем і прадідусем. Єдине, що Василь Максимович за свої 90 літ так і не нажив багатства. Та важливіше те, що діти, онуки, правнуки люблять і поважають його, бо він, хоч і залишився безсрібником, та “совість роду свого не дав плямити”...
(“Дикий Ангел”).
