Наприкінці червня минулого року відбулись урочистості з нагоди газифікації Зеленогірського Будинку культури. Особливо сяючою тоді була директор закладу Неля Анатоліївна Стадник. Останні три роки Будинок культури зовсім не опалювався, і хоч усі заплановані в зимову пору заходи проводились, дискомфорт відчували і працівники закладу, і глядачі.
Учасників свята, Неля Анатоліївна настійно запрошувала зайти всередину типового двоповерхового приміщення. Селищна рада, взяла заклад на свій баланс. За власні кошти замінила всю систему опалення, перекрила дах, закупила газові котли. А от на подальший ремонт уже грошей не вистачило. Тож директор разом зі своїм колективом стали добровільними штукатурами й малярами.
Через місяць я знову побувала в Будинку культури і не впізнала приміщення…
- Найкращі часи для культури були до 1991 року, коли підпорядковувались обкому профспілки працівників культури, - розповідає Неля Анатоліївна. – Після передачі на завод було вже не так комфортно, однак колектив налічував дев’ятнадцять чоловік, сьогодні – дванадцять, з яких тільки шість творчих працівників, з них двоє оформлені на півставки.
- Ви вірите, що у недалекому майбутньому ставлення до культури в цілому у державі зміниться?
- Хотілося б. Мені, як директору з 26-річним стажем, у свій час вдалось згуртували колектив професіоналів-однодумців, можна навіть сказати, фанатів своєї справи. Але всі ми майже одного віку, не сьогодні-завтра гряде ювілейна дата у кожного. Хто ж прийде на зміну? Хотілося б, аби продовжувались напрацьовані традиції по організації дозвілля містечка.
- Як вам вдається не знижувати інтересу до своїх заходів, адже стільки інших принад пропонує телебачення?
- Мабуть, завдяки тому, що прагнемо організувати розважальні програми, які цікаві і молодшому, і старшому поколінню. Приміром, підготовка до конкурсів на звання красуні селища чи то кращої пари до дня святого Валентина, проходить у такій зацікавленості, якій можуть позаздрити і в містах. Замовляються спеціально для таких вечорів сукні, проводяться репетиції, активно підтримують учасниць і групи підтримки. Залучаємо спонсорів, адже й призи мають бути солідними. Кожне свято не проходить непоміченим.
У нас працює 18 гуртків. Популярністю користуються клубна вітальня “Хозяюшка”, “Літературний клуб”. Дбаючи про інтереси молоді та людей середнього віку, не забуваємо і про пенсіонерів. Зустрічі з ними – то визначна подія у селищі. Організовуємо їх за чашкою чаю, за невимушених обставин, тут співають пісні своєї молодості ветерани війни та праці, декламують власні вірші, із задоволенням спілкуються, пригадують минуле, те, що дороге серцю.
Кожен із заходів має успіх серед зеленогірців, а це для нашого невеличкого колективу – найвища нагорода.
Так склались обставини, що Нелі треба було самій пробивати стежину в житті. Влаштувалась в Одесі на джутову фабрику одночасно навчалась у технікумі. І, звичайно ж, брала участь у самодіяльності на підприємстві. Словом, був шанс у дівчини залишитись жити у місті, та вона зрозуміла чоловіка, якому не до вподоби були поневіряння в місті. Тож переїхали в Зеленогірське. Працювала Неля не по спеціальності, але без художньої самодіяльності вже не могла. Тому, коли після відкриття у 1973 році нового Будинку культури їй запропонували очолити дитячий сектор, навіть не вагалась. Тоді, мабуть, і вирішила, що вибір професії зроблено. Заочно здобула спеціальність працівника культосвітньої роботи. Невдовзі була вже художнім керівником Будинку культури.
Маленькій донечці Владиславі було всього 11 місяців, коли з Будинку культури звільнився директор. У той період у культурі була велика плинність кадрів. За шість років у Зеленогірському змінилось п’ять директорів. Голова профспілкового комітету Андрій Єфремович Горячківський відкликав Стадник з декретної відпустки і попрохав хоч тимчасово замінити директора. Це “трохи” було тривалим, і Андрій Єфремович, пригадує Неля Анатоліївна, дав пораду.
- Підшукуй собі художнього керівника і не чекай, що тобі пришлють директора. Так і працюватимеш на цій посаді, у тебе добре виходить.
Якось під час районного огляду художньої самодіяльності послухала злагоджений хор з Янишківки під керівництвом Любові Бурятинської. “Оце спеціаліст”, - подумала, і запропонувала жінці переїхати у робітниче селище. Саме тоді у резерві на підприємстві була однокімнатна квартира. Директор добилась, аби її таки “залишили за культурою”.
Так став високопрофесійним талановитий творчий колектив, у складі якого сьогодні працюють Олександр Патлюк, Галина Косюга (закінчила інститут культури), подружжя Поталових – Ольга і Юрій, Любов Бурятинська.
Їх спільна заслуга у тому, що двом колективам – ляльковому театру та троїстих музик присвоєно звання народних.
У 1987 році кольоровий плакат з досвіду роботи Заплазького Будинку культури обійшов усі 150 закладів області.
- Звичайно, ми у кращому становищі, ніж сільські клуби, - ділиться з нами Неля Анатоліївна. – Холодні, у більшості аварійні, приміщення, з однією лампочкою (а то й зовсім без світла), без музичних інструментів. Зрозуміло, що молодь тягнеться у бари, де тепло, і музика звучить. У нас дискотеки проводяться двічі на тиждень – у п’ятницю та суботу. Як правило, я їх відкриваю і закриваю. По-перше, тому, що живу поряд, а, по-друге, впевнена, що там все буде в порядку. Наша молодь знає, як поводитися, а от гостей з сусідніх сіл доводиться досить часто привчати до порядку, а то дехто намагається автомобілем заїхати аж на поріг.
Що б ми не говорили, а до подальшого розвитку культури потрібен державний підхід, не варто скупувати там, де суспільство може більше втратити у майбутньому.
Якось мене один юнак запитав, чому я тримаю підсобне господарство, адже у мене така цікава робота, я їй віддаюсь сповна. Задля чого такий клопіт? Чи зрозумів би він мене, якби я йому сказала правду? Правду про те, що на зарплату директора важко прожити, про те, що у мене син Євген – першокурсник геофаку Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. До речі, першу склав успішно, чим порадував всю родину (син Олександр та дочка Владислава вже мають свої сім’ї). А ще біля нас живуть дві матері – моя і чоловікова.
Гарно виглядати допомагає і надійне чоловікове плече. Влітку святкуватимуть 35-річчя подружнього життя.
Знаючи багато років цю душевну і напрочуд діяльну жінку-керівника, дивуючись її енергійності, вмінню встигати скрізь і всюди.
- Нелю Анатоліївно, зізнайтесь, відчуваєте вантаж прожитих років?
- Які роки? Домашні клопоти? Так вони ж у всіх є. Здається, без своєї роботи не зможу й дня прожити…
Принагідно додати, що за тридцять один рік праці у культурі портрет моєї героїні тричі заносився на обласну Дошку пошани, двічі - на районну. Вона отримала десятки грамот, у тому числі вже й у незалежній Україні.
Багато років тримає тісний зв’язок з редакцією районної газети. Її дописи – це розповіді про цікаві заходи, про своїх колег, які дарують своїм односельцям незабутні хвилини відпочинку від усієї душі. Користуючись ними, також можна написати літопис діяльності цього закладу.
