Я відношу себе до тієї категорії населення, яке називали “дітьми війни”. Мені було шість років, коли почалася війна, і дев’ять років, коли нас визволили.
До сих пір з жахом пригадую нічні обшуки, перевірки, облави, як мені довелося лежати на ліжку, де під постіллю було насипане зерно пшениці, і прикидатися хворим. Щосправда, акторскі здібності мені особливо не знадобилися, тому що моя худорба, блідість переконали румунів. Вони, повторюючи слово “тиф”, швидко пішли геть.
У видавництві “Чорномор’я» працює газоелектрозварником дядько Іван – Іван Степанович Федоров, мій троюрідний брат. З ним пройшло моє повоєнне дитинство. Я присвятив йому свій вірш “Іванові, братові”. Вірш далекий від досконалості – я не поет-професіонал, але у кожному рядку, у кожному куплеті згадується про реальні події з нашого життя, тривожного і холодного.
“На тебе був направлений ствол автомата”- події, пов’язані з цим рядком, мені хочеться описати докладніше. Гадаю, вони заслуговують на увагу.
До війни в нашому селі Волярка, що на Красноокнянщині, жив із сім’єю вчитель на прізвище Лупсяк. На жаль, імені й по-батькові його не пам’ятаю, але його сина Марика пам’ятаю. Він був на пару років старший, і ми з ним гралися. Коли фронт наблизився, сім’я вчителя не встигла евакуюватися, і Лупсяк попросив сховати Марика, а сам пішов кудись.
Прожив Марик у нас кілька днів. Одного разу вночі знову з’явився Лупсяк – батько і забрав Марика з собою. Подальшої долі сім’ї ми не знали.
В селі закріпилася нова влада. Почали встановлювати свої порядки. Тут-то й “підняли вушка” усілякі вилупки-зрадники і запроданці. Появилися староста, поліцай, прикажчик з наших односільчан. З тих, які мали “броню” і не пішли на фронт. Скоріш за все, дехто бачив Марика у тітки Мані і доповів куди треба, тому що з Красних Окон, понаїхало начальство, скликали усю магалу (частина села) до колгоспного підвалу. Він слугував новій владі за КПЗ. Потім один з жандармів, зі словами “Жидан! Пух! Пух!”, направив пістолет на Ваню.
Що тут почалося, описати важко: сльози, крики, плач. Тітка Маня знепритомніла. Параска Опальнюк, жінка бойова, пішла на румунів в атаку: “Ви що, дурману об’їлися? Та який же він “жидан”? Це її син!” Схопила Ваню за руку, притягнула до тітки Мані, яку жінки приводили до тями:
“Дивись, морда румунська, щоб тобі повилазило!” Коротше, одержала б тітка Параска кулю, або карцер, але на допомогу поспішила моя мати. Вона виросла в селі, в якому жили молдавські сім’ї і, звичайно, трохи знала молдавську. І спокійно, дохідливо пояснила “доленулам”, що це син тітки Мані. Дивіться, мовляв, мати й син – одне обличчя. Треба сказати, що Ваня дуже схожий на свою матір. Ті подивилися, про щось побалакали, а потім питають маму: “Унде єсті жидан?” Мама відповідає, що в селі немає євреїв. Була одна сім’я квартирантів, але, як почалася війна, вони поїхали невідомо куди.
Ваня і зараз говорить мені: “Васю, я твоїй мамі життям завдячую”.
Коли пройшов фронт в сорок четвертому, навколо валялося незлічена кількість боєприпасів: порох, патрони, гранати, снаряди, міни...
Рвонула одна така “штучка”, і я опинився у військово-польовому госпіталі в Красних Окнах. А Ваня з Волярки ходив сім кілометрів провідати мене. Наша дружба збереглася і по сьогодні.
