Знову повертаються птахи... Незабаром он там, на другому березі Бугу, повинен з’явитися лелека. Зробивши коло над водою, він опуститься неподалік прибережних заростей і застигне у звичній позі, вичікуючи необережну рибину. Ось уже декілька років він прилітає на облюбоване місце. Та чи прилетить цього разу? Бо отой епізод з дитинства врізався в пам’ять назавжди...
Поранений лелека вмирав у очеретах. Він лежав розпластано, ткнувшись головою в болотяну купину, і важко дихав. Підбите крило, неприродно відкинуте вбік, не давало йому змоги навіть ворухнутися. Лелечі очі здавались важкими від болю. І коли вони зупинилися на мені, в них не було ні страху, ні ненависті, ні докору за людську жорстокість. Вони кричали німим благанням – все його пташине єство було переповнене жагучим прагненням вирватися із приреченості очеретів і боліт, знову піднятися в небо, де була воля, де був безмежний простір.
І я уявляла, як зовсім недавно він, молодий і дужий, летів назустріч теплим вітрам, назустріч лагідним промінням сонця. Йому так хотілося побачити рідну землю. Довгий час доводилось летіти без відпочинку, ставав нестерпним голод, мучила спрага. Деякі, старші й слабші, гинули. Але не було такої сили, яка змогла б повернути лелек назад, бо линули вони разом із весною у рідний край. Як би не було добре їм на чужині, де вдосталь тепла і їжі, невідома сила тягнула їх туди, де народилися і виросли, де вперше піднялись у небо. І ось внизу заблищали озерця, з’явилися знайомі ліси, поля. Війнуло трепетним запахом батьківщини. Зрадів молодий птах, рвонувся разом зі зграєю вперед, збиваючи висоту. Всі лелечі біди залишалися далеко позаду. Здавалось – щастю немає кінця! І тоді пролунав постріл. Він був несподіваним, неймовірним і незбагненним. І впав лелека на вимріяну, вистраждану ним у незгодах рідну землю...
Життя покидало його. Та раптом птах стрепенувся. Його вже сковане лабетами смерті тіло напружилося, налилося силою. Лелека рвучко відірвався від землі і – впав... Він був мертвий. Я підняла голову і побачила високо-високо в небі мовчазну пташину зграю. Нараз видалося, що там, у бездонному просторі, завмерла розстріляна пісня. І зруйнувався навколо дивосвіт.
...Чимало років пройшло. Але з того часу, як чую в лісі чи понад річкою зрадливий постріл, мені здається, що разом із ним обривається чиєсь життя – життя лебедя чи загнаної косулі. І щовесни, приходячи до річки, з надією і сподіванням вдивляюся у другий берег: а може, все ж прилетить мій лелека?..
