Кожного ранку будинок сім’ї Постовиків наповнюється веселим дитячим щебетом та сміхом. Це дівчатка – мамина і татова гордість – з легким гомоном збираються до школи, а потім всі троє разом з мамою Світланою Володимирівною і татом Володимиром Миколайовичем прямують до знайомого двоповерхового будинку: сестрички – на навчання, а мати – на роботу, бо саме в приміщенні школи розташований офіс ТОВ “АФ “Південна Пальміра”, де жінка працює економістом. Батько ж виконує обов’язки техпрацівника з ремонту шкільного приладдя.
Після трудового дня знову всі збираються в родинному колі. Дівчатка навперебій поспішають поділитися шкільними новинами і, звичайно, допомогти мамі й татові. Незважаючи на юний вік, вони вміють робити все по господарству. Наприклад, найстарша Аллочка навіть хліб самостійно пече. Та досить їй почати щось робити, як зразу ж поруч з’являються обидві сестрички. Тоді будь-яка справа у них йде швидко й злагоджено. Серйозна, поміркована, справедлива і вимоглива – так характеризують Аллу і батьки, і сестрички. Та й не дивно. По-перше, вона найстарша, по-друге, хорошим прикладом є мати й тато, яких добре знають і поважають у Олександрівці. А ще у цій сім’ї є свої, можливо, й неписані, закони й традиції. Тут поважають один одного, намагаються нікого не ображати і зрозуміти в будь-якій ситуації. Навіть спірні питання, конфліктні ситуації Постовики вирішують спокійно, з точки зору здорового глузду.
Основи кожної сім’ї закладаються ще в дитинстві, коли діти спостерігають за стосунками своїх батьків. А потім, ставши дорослими, все те переносять у свою новостворену родину. Саме так все складалося і у Світлани з Володимиром.
Світлана Володимирівна виховувалась в сім’ї колишнього військовика, де завжди цінувались чесність і почуття відповідальності. В схожій атмосфері виховувався й Володимир Миколайович. Тож, створивши власну сім’ю, молоде подружжя всі чесноти перенесли в свою родину.
Коли Світлана по закінченні Ананьївського технікуму за розподілом прибула у колгосп імені Гагаріна Любашівського району, звичайно перебрався сюди й чоловік. Господарство виділило подружжю будиночок, в якому й відбулося утвердження молодої сім’ї. Чудовою її окрасою стали три донечки.
Сьогодні Володимир Миколайович живе, як у жіночому царстві, та ніколи про це не пошкодував. Гарненькі дівчатка, як маківочки, завжди звеселяють свого татуся.
- Якщо хоча б однієї з донечок немає вдома, - чи в школі затрималась, чи до бабусі поїхала, у хаті стає якось сумно, - зізнається батько, - ніби чогось не вистачає.
Воно й справді так. Адже у дружній оселі й життя веселе. Поки мати з батьком пораються у господі, Алла куховарить, Світлана стіл накриває, а Даша після обіду чи вечері залюбки посуд вимиє.
А дні народження батьків – це справжні свята. Дівчатка власноруч готують улюблені страви, печуть торт, вітають з пам’ятним днем і обов’язково дарують нехитрі подарунки, зроблені з любов’ю і щирістю.
- У нас дуже добра, лагідна, найкраща в світі мама, люблячий, хоча й трішки суворий батько, - на правах старшої за всіх розповідає Алла.
- Веселі сестрички, - додає Світланка.
- Але найкраще, коли ми всі разом, бо, коли мами немає вдома, сестри зі мною не церемоняться, - поспішає сказати своє слово семирічна Даша. Вона мріє стати вчителем, Алла – юристом, Світлана – перукарем, а усі разом хочуть, щоб і надалі їхня сім’я була дружною і щасливою, здоровою і успішною.
