Напередодні восьмого березня до мене звернулась жителька Саврані Валентина Семенівна Банна і попросила написати про лікаря-терапевта Людмилу Олександрівну Адаменко.
Далі Валентина Семенівна розповіла, що Людмила Олександрівна не просто висококласний професіонал, це мудра і чарівна жінка. Вона двічі врятувала їй життя. І обидва рази рахунок йшов не на години, а на хвилини, можливо, й на секунди. Зовні Людмила Олександрівна завжди спокійна, врівноважена, хоча подумки в неї часто “штормить”. Вона і вдома за повсякденними клопотами не забуває про своїх пацієнтів. Досить подивитись на цю людину і тобі вже стає легше – її очі випромінюють добро і здоров’я.
- Мені дуже хочеться, щоб Людмила Олександрівна знала, як вона потрібна людям, - сказала на закінчення В.С. Банна.
- Л.О. Адаменко – золота людина, - висловила свою думку пенсіонерка Ніна Михайлівна Уманська. – Я в неї лікуюсь вже більше 20 років. Щоб не Людмила Олександрівна, можливо, мене б уже й не було на цьому світі. За весь період спілкування з нею, я помітила, що для цієї лікарки немає значення соціальний статус пацієнта, чи він багатий, чи бідний, старий, чи молодий. Вона за всіх переживає однаково.
***
Людмила з Полянецького: “Мені не раз доводилось звертатись по допомогу до Людмили Олександрівни, і завжди вона мене “витягувала” з кризового стану”.
Аналогічних висловлювань на адресу завідувачки терапевтичного відділення Савранської ЦРЛ Людмили Олександрівни Адаменко чула дуже багато. Тож вирішила зустрітись з цією жінкою.
До свого кабінету вона зайшла після обходу хворих такою, якою я бачила цю жінку завжди – спокійною, врівноваженою, акуратною і підтягнутою. Мета мого візиту трохи здивувала її. Якось аж зніяковівши, Людмила Олександрівна сказала:
- Та що про мене писати? Працюю як усі. Як приїхала сюди по закінченні інституту у 1973 році, так нічого іншого й не шукала.
- А як прийшли в медицину?
- Це була моя дитяча мрія. Ще з шкільних років уявляла себе тільки лікарем.
- Ваш чоловік теж лікар. Це полегшує чи ускладнює життя?
- З одного боку мені простіше, так як Микола Іванович з розумінням ставиться до нічних викликів, поїздок на курси підвищення кваліфікації, чергування, тощо. А от діти від цього страждають. Ми їх майже не бачимо. Вони обділені батьківського турботою.
- Проте сини вас розуміють і не ображаються. Інакше б Валерій не пішов вашим шляхом.
- Це справді так. Наш старший син закінчив Ленінградську військову медичну академію. Нині він працює завідувачем хірургічного відділення.
- Коли зустрічаєтесь з ним є про що поговорити?
- Так. Нам дуже цікаво спілкуватись. У Валерія високий рівень підготовки, широкий діапазон знань. Іноді я відчуваю, що він переріс нас.
- А меншенький ще не визначився з вибором професії?
- Теж хоче бути лікарем.
- Отже, династія Адаменків.
- Виходить, що так. У мене ще дві сестри. Вони теж медики: одна-лікар, друга-фельдшер.
- Знаю, що колись у терапевтичному відділенні працювало п’ять лікарів, а тепер вас лише двоє. Чи не важко?
- Навантаження досить високі, адже хворих не зменшилось. А ще дуже важко тому, що люди через відсутність коштів приходять уже в крайніх випадках, тобто, коли хвороба вже запущена. Та й відсутність ліків ускладнює нашу роботу. Якщо колись всі необхідні препарати ми одержували централізовано, то тепер їх купують самі пацієнти. Взагалі, сільська медицина нині в загоні.
- Ви ніколи не шкодували, що обрали саме таку професію?
- Ні. Важко буває дуже часто, але ніколи не пожалкувала про свій вибір. Ви знаєте, коли хворий одужує, то це для мене, як бальзам на душу. Багатьох своїх пацієнтів знаю здавна. Знаю і їхні сім’ї. Це в основному “хроніки”. Хоча, звичайно, всіх запам’ятати не можна. Адже в моїй практиці доводиться зустрічатись з тисячами людей.
...І в більшість з них вона вкладає часточку своєї душі.
Дуже непокоїть лікарку те, що не вистачає необхідного обладнання, а деяке застаріле. Все це негативно впливає на діагностику і на сам процес лікування. Хоч, як розповідають пацієнти і колеги, Людмила Олександрівна ніколи не помиляється. Діагноз, поставлений нею, завжди підтверджується. Переймається жінка й тим, що в районі немає реанімаційного відділення, чи хоча б палати. Що правда це питання в стадії вирішення.
А поки що вона надіється на себе та на свою колегу Л.С. Витяганець, яка працює теж більше 25 років. До речі, Любов Сергіївну в медицину привела теж дитяча мрія.
- Буває, що й досі сниться, ніби я поступаю в медінститут, - зізнається лікарка.
Нерідко цим двом жінкам, яких звели дитячі мрії, доводиться в лічені хвилини приймати рішення, що стають доленосними для багатьох їхніх пацієнтів.
