Зовні на іванівській вулиці імені вбитого журналіста все як звичайно. Рівний ряд хат, дерева за акуратними огорожами, поодинокі, неквапливі перехожі. І все-таки в будинку №57, де колись жив розстріляний на одеській вулиці редактор "Вечірки", є зміни - стоїть ця глуха стіна, складена з міцних каменів.
Камінь перший, сусідський
Про нього пише до редакції "Одеських вістей" пенсіонер Олександр Макаров.
"Л.П. Марущак, яка купила другу половину будинку, жити в ній не захотіла. Вирішила будувати комфортабельніше житло. Її справа. Але руйнувати спільний будинок ми не дозволяємо".
За цими рядками - багаторічна історія. Після того, як померла мати Бориса Дерев’янка, яка жила по сусідству з Олександром Макаровим і його дружиною Тамарою Болотіною, родичі журналіста продали будівлю. Нову господиню привернуло не стільки саме старе житло, скільки місце - центральна частина Іванівки. І ще споконвічний тутешній дефіцит - вода: після смерті сина матері редактора провели водопровід.
Старе житло знесли. На його місці росте нове. Але в будинку Олександра Макарова і Тамари Болотіної у зв'язку з цією перебудовою виникли проблеми. Я бачив тріщини, мені розповідали, як через неправильно влаштований сусідський водостік ледве не затопило старий будинок. Зрозуміло, все це не викликало в пенсіонерів радощів. "Ми поважаємо приватну власність, але залишилася нещаслива власність",- пише Олександр Макаров. І далі. "Нам із дружиною на двох 142 роки, обоє інваліди, обоє "сердечники". За чотири роки Т.К. Болотіна випила, можливо, відро усіляких "валер’янок", наплакала не менше ведра сліз. Тільки за рік мене три рази відвозили до лікарні із важкими серцевими нападами".
Отже, не позаздриш…
Камінь другий, правовий
Зрозуміло, життя не може зупинитися. Зрозуміло, на місці старого будинку коли-небудь з'явиться новий. Зрозуміло, якщо нова будівля завдає шкоди сусідській, то її треба відшкодувати.
Ось тут і виник конфлікт. Кожна зі сторін по-своєму трактує ті самі події, ті самі факти.
Випадок, на жаль, не поодинокий. У судах повно справ сусідських. Ось і Тамара Костянтинівна Болотіна звернулася до суду із позовом. У ньому просила побудувати негайно кімнату (йдеться про ушкоджену), яка б відповідала генеральному плану будівельного паспорта, зробити широке вимощення і вертикальне планування, щоб захистити будинок від води. І ще стягнути вісім тисяч гривень у рахунок моральної шкоди.
У відповідачки, Любові Павлівни Марущак, свое бачення. Вона вважає, що і так вже чимало зробила для сусідського будинку. І сума морального збитку викликає реакцію зрозумілу.
А цей судовий позов триває з літа 2002 року.
-Чому? - намагався я з'ясувати в Іванівці у судді Василя Димова. Однак зустрітися з ним не вдалося.
У суді пояснили його відсутність - хворіє.
Тим часом у орбіту цього конфлікту втяглися різні організації. З ними, зрозуміло, листування. Я дивився на теки з документами й у будинку Тамари Костянтинівни, і в будинку Любові Павлівни і не в змозі уявити, скільки часу, скільки сил витрачено, щоб улагодити цей не дуже складний конфлікт.
Але чому ж не улагодили? Чому не знайшли компроміс, можливо, і без суду? Невже відчуття своєї правоти в суперечці із сусідами , важливіше давно вже не міцного здоров'я, а може, і самого життя?
Я згадав історію, яка колись вразила мене. Діти, які були вже в похилому віці, все ніяк не могли поділити батьківську спадщину - сім трисотих. Цими трисотими був мало кому потрібний підвал. І позов - у взаємній ненависті - тривав не один десяток років.
Невже і тут вимальовується схожа перспектива? Адже хто б не виграв у суді цю правову суперечку, все одно вже програв його - місцевому суду. Програв вимотуючим нервуванням, що забирає, мабуть, життя.
Я бачив, яких зусиль коштувала одна тільки розмова зі мною і Тамарі Костянтинівні, і Любові Павлівні. А скільки їх з тих же приводів із різними людьми ще повинно бути? Адже Олександр Денисович Макаров в усі дзвони б'є. По стіні…
Камінь третій, історичний
Після вбивства Бориса Дерев’янка його іванівський будинок набув особливої значимості. І мені, зізнатися, шкода, що будівлі цієї, нехай і не дуже міцної, вже немає. Хто повинен був подбати про неї? Напевно, насамперед ті, хто прилюдно заявив, що будуть зберігати його пам'ять. Але тепер розумієш, що гучні заяви ті були спробою привернути увагу людей не стільки до трагедії, скільки до себе, обраних.
Що ж забули потім? Що ж не потурбувалися? Не на словах, на ділі. Можливо, грошей не вистачило? Але рідні продали старий будиночок за смішні гроші. А благодійники, демонструючи властивий їм покрій мови, у виборчих компаніях своїх як і раніше промовляють моральні слова, нічого для них не варті, насправді.
Адже, якщо розібратися, можна було б, відновивши будинок, придбати його під музей. І обстановку відновити, у якій жив і працював неабиякий журналіст. Бо є його речі, документи, люди, які знали і пам'ятають його. Це і зараз зробити не пізно. У розмові зі мною Любов Марущак обмовилася, що продала б цю будівлю. Так з нею намучилася.
Тільки музею, якщо його створювати по-справжньому, потрібні щирі подвижники. Чи знайдуться вони в Іванівці? Чи знайдуться у влади районної та обласної гроші і бажання не словами в доповіді з нагоди чергової дати, а насправді - пам'ятати? І множити пам'ять, переборюючи глуху стіну.
Іванівка.
