Ідалія Валеріївна Іванова... Незабутня Тоня з вистави, а потім і фільму “Біла акація”... Виконавиця великої кількості ролей класичного та сучасного репертуару. Ювілей актриси відзначено концертною програмою на сцені Одеського театру музичної комедії, у якій вона служить ще з тих пір, коли він був львівським. А починалося все далеко від Одеси, у місті Нев’янськ Пермської області.
“Співала з дитинства”
Я народилася в акторській родині. Моя мама акторка, тато пройшов шлях від монтувальника сцени до директора театру. Звичайно, все моє дитинство проходило в театрі. Навіть, як розповідала мама, я свої перші кроки зробила на сцені. Вона репетирувала щось, я сиділа на руках у її подруги і раптом сповзла на підлогу - і пішла через всю сцену до мами.
З чотирьох років я вже брала участь у дорослих виставах. Мама грала Анну Кареніну, я, п'ятирічна, - Серьожу. Під час війни співала у госпіталях. У 1942 році на вірші Симонова “Жди меня” було написано пісню - і одразу розійшлася по всьому Радянському Союзу. Я співала її. Сцени, звичайно, ніякої не було, всі, хто міг ходити, збиралися у їдальні. І, я пам'ятаю, співала, дивилася в зал і думала: “Чому ж такі дорослі дядечки плачуть?”. У 12 років не розумієш, що сказано в цій пісні.
...А співала я з дитинства. До нас приїздили артисти, і ось одного разу солістка Большого театру почула, як я співаю, і була вражена – цілком поставлений голос, дорослий, сформований. Мені було років 14. І вона просила маму відпустити мене з нею до Москви – я в неї житиму, вона буде займатися зі мною музичною грамотою, я навчатимусь. Мама, звичайно, не відпустила...
…Потім я грала у драматичному театрі, в якому працювали мої батьки. Пізніше вступила до Свердловського театру музичної комедії, співала в хорі, грала невеликі ролі. А в 1953 році, у листопаді, театр був на гастролях у Сочі і на квартирі, де я жила, зупинилися Михайло Григорович Водяний і Маргарита Іванівна Дьоміна. Я сподобалася їм, Михайло Григорович запитав: “Ви хочете поїхати до Львова, у театр, який вже через півтора місяці переїжджає до Одеси?”. І я, не роздумуючи, погодилася. У Львові свою першу роль зіграла в опереті “Весільна подорож”.
“Упізнавали на вулицях”
А коли ми приїхали до Одеси, розпочалася інтенсивна робота. І наприкінці 1954-го ми почали працювати над “Білою акацією”. Звичайно, всі вже відчували себе одеситами. Це була вистава про Одесу, всі з великою радістю працювали. На прем'єру чекали Дунаєвського, але, на жаль, його смерть позбавила нас радості спілкування з ним... А в 1956 році почалися зйомки фільму “Біла акація”, у 1957-му році він вийшов на екрани.
Ще до “Білої акації” я була популярна в Одесі. Але, звичайно, після виходу фільму популярність стрімко зросла. Рейтинг, як зараз кажуть, піднявся. Наприклад, коли я входила до ресторану готелю “Лондонський”, оркестр замовкав і одразу починав грати “Пісню про Одесу”. І на вулицях упізнавали. Це дуже приємно, звичайно, але, у той же час, я ніяково себе почувала через таку підвищену увагу.
Потім було, звичайно, багато цікавих вистав. У мене були чудові ролі в оперетах “Маріца”, “Фіалка Монмартру”, “Весілля в Малинівці” - я була зайнята майже в усіх виставах. Чудова роль Стелли у “Вільному вітрі”. Там сама фабула драматична, і прекрасна музика Дунаєвського. “Вільний вітер” був “Чайкою” нашого театру. Ми завжди всі гастролі і сезони відкривали і закривали “Вільним вітром”. У нас були чудові гастролі – по всьому Радянському Союзу. Наш театр – єдиний з театрів оперети в СРСР, був визнаний гідним честі працювати у Кремлівському палаці з'їздів. За місяць до початку гастролей всі квитки були розпродані...
У нас були чудові режисери - Борис Олександрович Піковський, Ізакін Абрамович Гриншпун, Сергій Львович Штейн, Матвій Абрамович Ошеровський... Не лише постановники - режисери-педагоги, які дали нам путівку у життя. Всі прийшли початківцями, це була глина, з якої можна було все ліпити і вони, звичайно, це робили майстерно. За це їм велике спасибі, вони виростили чудову плеяду акторів – Юрій Динов, Михайло Водяной, Маргарита Дьоміна, Євгенія Дембська... Пізніше до нас прийшли Всеволод Применко, Зоя Вотинцева... Надія Георгіївна Бухаріна - акторка з великим досвідом, завжди могла допомогти порадою. Було цікаво працювати.
...Але бувало і так, що працюєш, працюєш, а вистава пройде від сили десять разів і все. І залишається, звичайно, незадоволеність, і якийсь біль, прикрість на те, що марно час витрачений, сили.
Сільва
Коли запитують про улюблену роль, я не можу певно сказати. Важко відповісти, тому що кожна роль – велика або маленька - улюблена. Бувають ролі, які зникають, але дуже багато з них залишають глибокий слід у пам'яті. Поряд з тим, що я грала, звичайно, радянських героїнь, – у нас йшли такі вистави, як “Даруйте коханим тюльпани”, “Наречені не повинні плакати”, - все-таки тягло до класичного репертуару. Адже тоді, виходячи на сцену, це була вже не я. А радянський репертуар, все-таки, про те, що в нас відбувається.
...Є оперета, яка хвилюватиме і майбутні покоління наших глядачів, про яку мріятимуть, і зараз мріють, не лише актриси оперети. Це “Сільва”. Коли я вперше побачила цю виставу у нашому театрі, головну роль грала Євгенія Михайлівна Дембська. Сільва вона була чудова. Я, звичайно, вирішила, що б там не стало повинна її зіграти. Тому що в цій ролі зосереджене все – і любов, і приниження, і визнання, зрештою. Це, по суті, драматична роль.
“Могла б зіграти більше”
Мені дуже прикро, що в нас у театрі немає постійного режисера, який знає трупу, потенціал акторів, може щось розкрити, щось відкрити нове в акторі. Адже практично зараз все вариться у власному соку, використовуючи те, що було колись напрацьовано, надбано. Після того, як пішов від нас Матвій Абрамович Ошеровський - у нас безвладдя. Воно і на дисципліну дуже впливає...
Зараз зняли майже весь класичний репертуар - “Циганський барон”, “Королева чардашу”, “Летюча миша”... У нас залишився “Граф Люксембург”, але і він під великим сумнівом. Його теж хочуть знімати. Я майже не зайнята. Якщо “Граф Люксембург” знімуть, - грати немає що. Лише в дитячих виставах – Сову у “Вінні-Пуху”, Маму Качку у “Бридкому каченяті”.
Але я не скаржуся, тому що наше покоління прожило дуже гарне творче життя. Звичайно, я багато чого не зіграла, не знаю, чому, – збіг обставин, мабуть. Можна було б зіграти більше. Але в принципі я творчо щаслива людина...
Прем'єра
Миколі Васильовичу Гоголю присвячується
Одеський російський драматичний театр. “Вій” - мюзикл у 2-х діях за мотивами українських повістей М.В. Гоголя. Автор п'єси, режисер-постановник, балетмейстер – заслужений діяч мистецтв Росії Георгій Ковтун. Композитор і музичний керівник – Євген Лапейко. Художник-постановник – Андрій Злобін. Художник по костюмах – Ганна Іпатьєва.
Так, як не дивно, цей мюзикл, з трюками і спецефектами, більше схожий на рок-оперу, звернений до нашого великого письменника. Більше того, у дусі властивої всьому дійству містики сама присутність Гоголя у залі для глядачів не здається неможливою. Зрештою, і він відповідає за те, що відбувається, хоча, на жаль, і не владний над ним.
Все починається галасливо, балаганно, по-ярмарковому. Поряд з акторами на сцені - Етнічний хор Вузівського району, дитячий хор “Забава”, хореографічний ансамбль “Калейдоскоп”. Творці вистави сконструювали у його просторі українські реалії у всій їх фольклорно-побутовій іпостасі, не виключаючи і шароварності. Постаралися передати Атмосферу малоросійських повістей Гоголя, занурити туди глядачів. А в ті часи чудеса, таїнства, нечиста сила сприймалися природно і були невід'ємною частиною повсякденного життя. Це фольклорна вистава “на українську тему російською мовою” (Г. Ковтун). Саме так або майже так більшість з нас уявляє собі стародавнє українське село з його колоритними типами, смішними, кумедними, драматичними життєвими ситуаціями. Але, ніде правди діти, чекаєш, не дочекаєшся, коли Хома з Тіберієм та Халявою вирушать у дорогу, - і почнеться.
Так, але як ця безсмертна класика поєднується із сучасними, нехай і на українську тему, ритмами? Цими “дикими танцями”?.. А як уявити “ярмарок”, “вечорниці”, гулянки без музично-танцювального супроводу? Тобто, повість Гоголя так і “проситься” на музику. Коли в церкві, ніч за ніччю, все йде шкереберть, метається Панночка, безумствує нечиста сила, страждає Хома, – панує стихія зла, в унісон з нею панує стихія музики.
Вистава, як і обіцяли його творці, - яскрава, видовищна, динамічна. Радують нев'янучою майстерністю народні артисти України Людмила Сатосова (Хавронья) і Семен Крупник (Ректор). На висоті – у переносному і буквальному значенні - молоді актори Дмитро Жильченко (Хома) і Альона Колісниченко (Панночка). Сподіваюся, так само можна сказати і про інших виконавців цих ролей. Чи страшно? У кожного свій поріг страху. Але раптом розумієш, що боятися можна не лише покійниці, літаючої труни, пекельного шабашу у церкві. Страшнувато за акторів – виконавців ролей Хоми і Панночки: досить ризиковані в них трюки.
У цілому дотримуючись Гоголя, у фіналі вистави автори відступають від першоджерела: Хома опиняється у петлі. Самогубство? А в повісті “Вій” - “Бездиханний, впав він на землю, і одразу вилетів дух з нього від страху”. Не каяття , не нечиста сила, як така, згубили Хому. Довідавшись про загибель товариша, пішли Халява і Тіберій у шинок пом'янути його душу, і сказав Тіберій після третього кухля: “А я знаю, чому пропав він: тому, що злякався. А якби не лякався, то відьми нічого не могли б з ним зробити”.
Вертеп на сцені
Глядачі, які прийшли на чергову прем'єру до музично-драматичного театру імені В. Василька, будуть залучені до експерименту за назвою “Глядач на сцені”. Вони посядуть на ній своє законне місце. Дія вистави “Український Декамерон” проходитиме паралельно на сцені і в залі. Серед діючих осіб (всього їх близько тридцяти) не лише “прості люди”, але і Чорт, Чума, Холера... Це, за жанром, “любовний вертеп”, вистава про кохання і смерть. Автор п'єси - український драматург КЛИМ, режисер-постановник Владислав Троїцький – художній керівник київського Центру сучасного мистецтва “Дах”. У виставі звучатиме жива музика.
У театрі імені В. Василька вже проводилися експерименти зі сценічним простором. Для глядачів на сцені – вистава “Любов по-французькому”, під сценою – “Той, хто відчиняє двері”, у репетиційному залі – “Отак загинув Гуска”. Прем'єрні покази вистави “Український Декамерон” – 3, 4, 5, 11, 12, 26 червня. 26-го – закриття сезону.
Сторінку підготувала
