В Одеському музеї східного і західного мистецтва (вул. Пушкінська, 9) відкрилась виставка мандрівника і фотохудожника Віталія Олександровича Оплачка “Ладак. Занскар. Кашмір”
Вдесяте Віталій Олександрович ділиться з нами своїми враженнями, причому, зауважте, що репортажні фотознімки про самого фотохудожника завжди ненав’язливі і ніби необов’язкові, а ось види місць, де він буває, займають великі площі. Із вигадкою і смаком подані репортажні фотознімки, продумані рамки й паспарту, видно копітку роботу вимогливого дизайнера Валентини Чепельчук, немає нічого, щоб відволікало і дратувало...
Головним об'єктом уваги є природа Тібету, люди далекої країни і дещо, що проявляється при повторному перегляді, а можливо, й багаторазовому. “Дещо” - це поезія знімків, вкладена в них енергія. Це діалог про життя і його цінності, який пропонує нам Віталій Олександрович Оплачко...
Середня зала оформленням нагадує святковий буддійський храм, на червоних сувоях фотографії тих, для яких справді сьогодні свято. Це вони, пройшовши всю тисячу перевалів, прийшли до нас у гості. “Портрет друга”, “Подружка”, - так назвав свої роботи майстер. У них замилування людською красою і кокетством селянки, яка рано постаріла, розгубленістю дитини, яка йшла 8 кілометрів до школи, а школа виявилася закритою.… Придивіться і до портретів на сувоях. Жовта шапка ченця нагадує шолом грецького героя й одразу пригадується легенда про воїнів Олександра Македонського, які заблудилися в горах, котрі, як говорять, стали предками таджиків і ще деяких народів...
Сьогодні в цих людей із Занскару, Кашміру, Ладаку велике свято! Вони спустилися до нас і принесли не тільки свої посмішки, але й показали майстерність своїх рук. Килим із дуже тонкої вовни струменіє піщаним оксамитом, найтонша кашемірова шаль заткана райськими птахами надзвичайної краси і квітами. Є навіть зразки стародавніх пергаментів, напевно, там записані вірші...
А тепер знову пройдіться по залах. “Початок шляху” - тут не тільки видно титанічну працю тих, хто в пегматитах Тібету прорубав стежину, але й того, хто намагався донести до нас красу цього виду. Тільки уявіть точку, з якої було зроблено цей кадр! “Світанок у горах...” - на передньому плані ми бачимо каміння, але як тільки пильніше придивишся до них, вони оживають, перетворюючись в череду овець, а ось і пастушок у червоному плащі! Диво “живої картинки”... Різкі, категоричні тіні – це Тібет Миколи Реріха. Те ж місце, з якого було написано гірські пейзажі. Гори проводять чітку грань між світлом і пітьмою і жадають від тебе відповіді. Кожна робота цієї зали чекає ретельного перегляду, я запевняю, що, чим пильніше ви будете дивитися на них, тим більше емоцій викличуть вони у вас.
Є хвилини, коли відчувається навіть атмосфера гірських перевалів, світлова і колірна справжність фотографій, якої домігся автор, викликає почуття співучасті, співприсутності, співпереживання. Всі дерева, що репрезентовані у третій залі, - підтвердження цьому. Яка міць, яка краса творіння! Та й знімки наповнені поетичним, я б навіть сказала, одичним звучанням! А ось тиха лірична мелодія – “Задній дворик”... Поросль бамбука над заводдю на задньому дворі викликає щемливу ностальгію.
Дивно, але види околиць цих тібетських країн нагадують Карпати - міць самотніх дерев, і порожнеча (удавана відсутність людини), і нахил неба там, високо, на Говерлі...
А ось дві роботи, які вражають не тільки своїм звуком синього й палевого, але й змістом, - “Озеро...” і “Плавучі городи”. Глибока синява неба підкреслена відображенням в озері, де на передньому плані кола - клює рибка! Глибинне життя зринуло для підтвердження факту свого існування. Робота нагадує своїм філософським змістом пейзажі китайських художників. На другій роботі ніжного палевого кольору - ранкове небо відбивається в болоті, на якому ростуть місцеві смакоти, ось і листя лотоса...Тоненька хитка смужка, що забезпечує людське життя, сповнене роботи й ризику.
Дивне свято вийшло! Це не Тібет очима Оплачка, це свято друзів Віталія Олександровича, яких по світу стає все більше й більше.
