... Під дзвін клинків та рушнично-гарматні постріли російсько-турецького протистояння закінчилося у північному Причорномор’ї ХVІІІ століття. Першу російсько-турецьку війну 1768-1774 рр. через дванадцять років (у 1787 р.) змінила друга. Увесь цей період “Очаківське поле” і взагалі Бузько-Дністровський степ стає районом воєнних дій.
Безкраї степові простори залишалися небезпечними для пересування і тут часто відбувалися локальні бойові сутички з турками. Про одне з таких зіткнень за участю легендарного полководця О.В.Суворова зберігають перекази багато поколінь мешканців с. Петрівки Комінтернівського району
“... Невеликий кінний загін на чолі із Суворовим рухався вздовж правого берега Тилігульського лиману. оглядаючи далекі підступи до Хаджибею (майбутньої Одеси). Передові вершники доповіли: попереду праворуч знаходиться залишене татарське поселення. Загін рушив до нього.
Раптом звичну степову тишу розірвав гучний гул: з широкої балки піднялася хмара пилу і вихором, з наростаючим шумом криків, понеслася на загін Суворова.
- Турки?!; Яничари?! – пролунало по загону. Оцінивши загрозу – сили були нерівні – Суворов, не зволікаючи, розвернув загін у бойовий порядок і повів його у лобову атаку.
Через мить дві пилові хмари, “кількість” і “вміння” схрестилися у дзвінкому перестуку шабель та ятаганів. Зав’язався запеклий бій. Кілька турків, які спішилися, прикриваючи фланг атаки, глухими хлопками “палили” з рушниць. Вміло діючи шаблею, Суворов прорвався вперед. Але тут черговою “порцією” рушничної картечі був вбитий кінь полководця. Суворов опинився відрізаним від своїх вершників, нависла загроза полону... У цю мить, помітивши свого командира в оточенні, на допомогу кинувся один з кавалеристів – крізь пилово-димову завісу він відсік ворожих стрільців і передав свого коня Суворову... Хороброго воїна звали Іван Куріс. Не витримуючи такого натиску суворовського загону, атака турків почала захлинатися, і незабаром вони були переможені.
Залишивши на полі бою вбитих, вцілілі турки втекли так само зненацька, як і з’явилися. Услід їм, ховаючись у вибалку, мчали коні, які залишилися у бою без наїзників...”
... Після бою, згідно з легендою, Суворов звернувся до хороброго воїна Куріса і промовив такий монолог: “В память сегодняшнего боя и в награду твоей храбрости возьми своего коня и объезжай на нем эту округу. Я буду ходатайствовать об отводе тебе в собственность этой земли.”
Залишимо на якийсь час дикий степ і запитаємо себе: з чого могла скластися така гарна легенда? Для цього звернімося до документів. Пожовклі сторінки літописів свідчать, що у найважливіших боях російсько-турецької війни 1787-1791 рр. поруч з Олександром Васильовичем Суворовим завжди був його вірний сподвижник Іван Онуфрійович Куріс. 1 жовтня 1787 року під час нападу турецького десанту на форт Кінбурнської коси капітан Куріс самовіддано бився з супротивником, за що “сделался лично известным Суворову” і йому було пожалувано йому звання секунд-майора. Вже у наступному році І.О. Куріс бере участь з О.В. Суворовим в осаді Очакова. А в 1789 році відбулося кілька переможних битв під командуванням О.В.Суворова. Перша, 20 липня при Фокшанах, де Куріс був призначений дежур-майором (начальником штабу). І, друга, у вересні на річці Римник, де було розбите військо “верховного візиря”.
Ну і вінець Суворовських перемог – штурм Ізмаїла. В ізмаїльській баталії Куріс був при Суворові, як “правитель дел по секретной части при главнокомандующем”. За участь у цьому штурмі І.О. Курісу було присвоєно звання підполковника Санкт-Петербурзького драгунського полку і нагороджено орденом святого Георгія Побідоносця 3 класу.
Але повернімося у тилігульський степ. Яка ж доля “земельного наділу”, запропонованого О.В. Суворовим своєму рятівникові Івану Курісу? З’ясувалося, що і ця частина легенди має своє документальне підтвердження.
26 січня 1792 року указом даним імператрицею Катериною ІІ Сенату “о присоединении земли между Бугом и Днестра лежащей” на правителя Катеринославської губернії Василя Каховського покладалося серед інших доручень щодо устрою цієї землі розділити її “по личному обозрению на уезды и назначить по способности города”.
Десь у цей час, у палацових кабінетах столичного Санкт-Петербурга і замовив своє слово О.В. Суворов, дане Івану Курісу після бою з турками.
І вже 24 лютого 1793 року розчерк губернаторського пера на т.з. “открытом листе” закріпив за Курісом право володіння землями біля Тилігула: “Господину подполковнику и кавалеру Ивану Онуфриевичу Курису по прошению его назначена земля в новоприобретенной от Порты Оттоманской области, по правую сторону речки Тилигула, при устье речки Балая и по обеим сторонам оврага Балайчука 6000 десятин; да устраения на реке Тилигул водяной мельницы позволяется ему, господину Курису, на основании межевой инструкции иметь к левому берегу одно прикосновение плотиною...”.
Вийшовши у відставку, Іван Онуфрійович оселився у своєму новому маєтку. Незабаром він спорудив тут розкішний замок і Покровську церкву на пам’ять Кінбурського бою, що відбувся 21 жовтня (за старим стилем), у день коли православна церква святкує Покров Пресвятої Богородиці. З цього часу село почало називатися Курісово-Покровське.
Перегортаючи цю сторінку у воєнній історії нашого краю, залишається додати, що на цій земля жили аж до 1917 року, майже п’ять поколінь роду Курісів. З усіх варто особливо відзначити Івана Іраклійовича Куріса – внука суворовського сподвижника. Названий на честь відомого діда Іваном, він примножив славу свого предка і прославив прізвище на цивільному поприщі. Предводитель дворянства Херсонської губернії і колекціонер, що любив землю, знавець сільського господарства і вчений... Можна ще довго перераховувати чини і справи цієї всебічно розвинутої людини, але, дотримуючись русла цього дослідження, відкрився один “пам'ятний штрих” у його діяльності, який слід згадати окремо. Іван Іраклійович, розвиваючи своє землеробство, часто “закладав” нові хутори – Кошари, і в місцевості, де за його переказами сталася сутичка з турками, він заснував хутір і дав йому ім’я – Суворовський.
