В день народження Валентини Артемівни в квартирі Сакурових завжди гамірно, весело і тісно. Друзі, куми, хороші знайомі вітають її зі святом. Квіти, подарунки і, звичайно, найщиріші слова побажань добра, щастя сипляться, як з рогу достатку. Та наймиліші ті, що дарують найдорожчі люди – чоловік, діти, онук...
Жінка дивиться на улюбленця онука і дивується. Невже це справді цілих тридцять літ пролетіло? А перед очима ще стоїть та пам’ятна зустріч, яка змінила все її життя.
Того лютневого дня студентка ОДУ поверталась до гуртожитку, на Комсомольську. Дочекавшись тролейбуса одинадцятого маршруту, швидко зайшла у вагон. Здивуванню не було меж, коли за кермом побачила знайоме обличчя. Та це ж однокласник Сашко Сокуров! Вони так давно не бачились! Після школи їхні шляхи-дороги розійшлись, тож випадковій зустрічі дуже зраділи обоє.
Коли Олександр призначив “побачення”, одразу погодилась, подумавши: “Нарешті познайомлю подружку з хорошим хлопцем!” Згодом їхню трійцю можна було побачити всюди: в кіно, на прогулянці по місту чи на березі моря. Валя безперестанку розповідала подрузі в гуртожитку, який він славний – Сашко Сокуров! А він справді був таким.
Мати померла, коли хлопчикові минуло всього два роки. Його та ще двох братів батько залишив жінчиній сестрі і подався на заробітки до Молдови. Згодом там зустрів хорошу жінку, солдатську вдову. Своїх дітей у неї не було, тож про Петрових сказала просто: “Привозь їх сюди, їм тут буде добре”. Декілька років справді все було добре. А потім і нерідна мати захворіла, а згодом і померла. У шостому класі Сашко осиротів вдруге. Його, наймолодшого забрала до себе бабуся – мама нерідної матері. Так і виріс Сашко біля зовсім чужої жінки, але завжди відчував стільки любові і ласки від бабці, що ніхто б і не повірив, що вони нерідні.
Після дев’ятирічки вступив до медучилища, та коли дійшло до практики в лікарні, виявилось, що ця справа не для нього. Мабуть, дуже вже багато встиг зазнати лиха, що не зміг бачити чужий біль. Повернувся до школи. По закінченні десятого класу вирішив вчитись на водія тролейбуса. Руки у хлопця були золоті. І з раннього дитинства до заліза охочі. Добре освоїв професію. В депо поважали скромного але тямущого хлопця.
А Валя день за днем запевняла подругу, що він підходяща пара для неї. Запевняла, вірила і ні про що не здогадувалась... Та одного разу, коли вони вийшли на прогулянку з Сашком тільки удвох, той сказав: “Якщо зі мною є ти, то вже більше нікого не треба”.
...Вони почали зустрічатись. Це були незабутні хвилини, сповнені ніжності і чистих почуттів. Та несподівано прийшло лихо – мати дівчини важко захворіла. Валентині потрібно було писати дипломну у Ялтинському ботанічному саду, а матері потрібен був догляд. Дівчина розривалась між навчанням і любов’ю до неньки. Вона не знала, що робити. Та добре, що поруч був Сашко. Він тепер знав не тільки тролейбусні маршрути міста, а й інші: лікарня – гуртожиток – кухня. Готував так смачно, що мамині сусідки по палаті, не могли нахвалитися Сашком: ото вже хлопець – хороша пара Валентині!
На щастя, мати одужала, а влітку зіграли молодим весілля. Через два тижні по тому молодому спеціалісту – вчителю біології Валентині Ревун - належало їхати за розподілом до Гвоздавки Любашівського району.
Чи то молодим Сакуровим пощастило, чи справді у Гвоздавці люди такі привітні і чуйні, але зустріли їх у селі, як рідних. Олександр став працюваком слюсарем у гаражі Заплазького цукрового заводу, Валентина вчителювала. Жили на квартирі дружно і гарно. Молода жінка ще раз упевнилась, що її чоловік – золота людина, і з ним дійсно легко і добре.
А згодом сім’я стала по-справжньому повноцінною і щасливою – народилася донька Наталочка. Після роботи батько поспішав додому, де його чекали найдорожчі в світі жінки. Щоправда, про бабусю яка залишилась на Миколаївщині,Олександр не забував ніколи. Частенько відвідували усім сімейством, завжди допомагали, і навіть тепер, коли бабці не стало ретелько і з любов’ю доглядають могилку, де з миром покоїться її прах.
...Пам’ять вихоплює найважливіші моменти їхнього життя: Наташа – першокласниця, випускниця, студентка того ж самого біологічного факультету. А ось вона вже - наречена. Мати... Онучка назвали на честь діда Сашком. Інакше й бути не могло: дуже всі його люблять в сім’ї. Та хіба тільки в сім’ї?
Запитайте на заводі: хто у них найкраще ремонтує автомобілі, а хто розбереться і полагодить найскладнішу газову апаратуру? Пошити чохли для машини – будь ласка! Накреслити якусь схему чи гайку – немає проблем! Олександр Петрович завжди у курсі всіх новинок. Багато читає технічної літератури. До нього всі йдуть вчитися, щось запитати, порадитись. Знають – ніколи не відмовить.
- Дуже хотіла, щоб чоловік отримав освіту. Спочатку не хотів, мовляв, є голова, є руки, навіщо та “корочка”? А потім запізно було, - ділиться Валентина Артемівна.
А він справді вміє все: і ремонтувати, і готувати, і танцювати. Доньці із зятем збудував хату, щоправда, й друзі допомогали, але багато зробив власними руками. Двері його гаража у вільний від роботи час (нині працює у газовій службі заводу) завжди відкриті. Сюди люблять приходити щось зробити: “до дяді Саші з легкої руки”. З легкої руки навчив доньку і дружину керувати автомобілем. Причому робив це дуже тактовно, терпляче і ненав’язливо. Валентина Артемівна, яка майже тридцять років віддала вихованню дітей і уже добре знає, що таке бути хорошим вчителем, бачить такого вчителя у своєму чоловікові.
Ця дружна і неординарна сім’я викликає дуже багато почуттів і, в першу чергу, добру заздрість. Мабуть, цікавим буде ще й той факт, що у родині звертаються до батьків, як і раніше, на “Ви”. У цьому “Ви” – і повага, і любов, і захоплення татом і мамою, і велика шана.
Торік Сокурови відсвяткували тридцятилітній ювілей подружнього життя – перлинове весілля. Тож хочеться побажати цим чудовим людям, щоб їхня перлинова доля квітла й надалі без бід і горя.
