Сергій Тихонович Бобренок – один із небагатьох уцілілих захисників Брестської фортеці. У його чіпкій пам'яті назавжди запам'яталися події, які віддалилися від нас вже на 64 роки. Він із любов'ю говорить про свого командира, лейтенанта Андрія Митрофановича Кижеватова, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його команда «Заставо, до зброї!» на світанку 22 червня 1941 року стала рубежем між миром і війною.
- Що особливо запам'яталося?
- Розриви мін і снарядів, пікіруючі бомбардувальники. Ворожі солдати бігли від Тереспольських воріт – у касках, із закоченими рукавами, поливаючи із автоматів кулями вікна палаючих будинків.
Лейтенант Кижеватов підняв нас у першу контратаку. Із будинку сусіднього 333-го полку, із казарм зовнішнього кільця цитаделі кинулися на допомогу прикордонникам бійці.
Ланцюги гітлерівців здригнулися, зріділи й розсипалися. Ми вирвалися до мосту і потрапили під вогонь німецьких гармат, які били через закрут Бугу прямою наводкою. Кижеватов наказав відійти назад під захист міцних стін застави.
Гітлерівці накочувалися хвиля за хвилею. До полудня ми відбили шість атак. Потім знову з'явилися ворожі літаки. Застава перетворилася на руїни.
Лейтенанта Кижеватова відкинуло від кулемета вибуховою хвилею. Ми взялися розбирати завали, витягувати із-під руїн поранених, уцілілу зброю. Перев'язували один одному рани.
- До ночі бої стихли?
- Куди там! Гітлерівці підтягли сили й увірвалися до цитаделі. Рукопашні сутички в темряві – що може бути страшніше? Ріділи наші ряди, однак без команди ніхто не відступив.
Потім вже перемішалися дні й ночі.
- Ми оточені щільним ворожим кільцем, у Бресті – гітлерівці, - цю сувору правду повідомив нам лейтенант Кижеватов.
Він стояв перед групою уцілілих прикордонників, із закривавленою пов'язкою на голові. Добре пам'ятаю його слова:
- Доки ми в фортеці – нас їм не взяти. Можливо, всі загинемо. Але за кожного бійця фашисти заплатять десятками своїх солдатів.
Особливо драматичним був день, коли за рішенням командування членів сімей прикордонників відправили із цитаделі, знаючи, що вони потраплять до німців. Але іншого способу врятувати їх тут від вірної загибелі не було.
А наприкінці червня лейтенант Кижеватов зібрав усіх нас, хто залишився в живих. Оброслий щетиною, смертельно втомлений, постарілий, із мляво повислою рукою, він не втрачав бадьорості духу:
- Ви зробили все, що могли. Я пишаюся, що на мою долю випало бути серед вас, командувати такими бійцями. А тепер наказ: просочитися групами крізь кільце оточення.
Хтось запитав:
- Ви з нами, товаришу командире?
- Із однією рукою далеко не підеш. Та й нікуди мені йти. Тут моя дев'ята застава.
Тоді всі прикордонники заявили, що й вони залишаться із ним. Він був категоричним:
- Наказую вибратися із фортеці, дійти до наших, воювати так, як тут билися. Наказую жити, щоб знищувати ворогів...
Кижеватов обійняв кожного із бійців. Ми стримували сльози, намагаючись приховати їх від командира. Він розпитав, хто із ким піде, визначив кожній групі напрямок. Більше я його не бачив. Набагато пізніше довідався, що він загинув у липні 1941 року при спробі підірвати понтонний міст ворога.
...Минули роки. На фасаді нового будинку застави було встановлено меморіальну дошку. На білому мармурі золотими буквами написано: «У червні – липні 1941 року начальник застави лейтенант Кижеватов Андрій Митрофанович із особовим складом застави стояв на смерть проти фашистських загарбників на захисті й в обороні Брестської фортеці. Герой-командир пав смертю хоробрих у нерівному бою. Постановою Ради Міністрів Союзу РСР заставі присвоєно ім'я Андрія Кижеватова”.
