Василеві снився квітучий сад. Ніби немає війни. Ніби йде він серед біло-рожевої заметілі і – бачить вже й самі яблука. Великі, налиті соком. “Зрештою я наїмся”, - відразу майнула думка. І він прокинувся. Навколо були військовополонені, такі ж, як і він, - доведені голодом до відчаю. І коли звідки, із-за колючого дроту, людям, які прийшли шукати своїх рідних, вдавалося перекинути на територію концтабору хлібину, зварену кукурудзу чи ще щось із їстівного, на цей дарунок долі накидались такою кількістю, що не можна було й визначити, кому ж дістався шматочок щастя. То був шанс вижити. Бо ота рідина в казаночку на п’ять чоловік ледь підтримувала життя у виснажених тілах. Найстрашніше було – впасти. Тоді разом із мертвими напівживих людей кидали на віз, і більше їх вже ніхто не бачив.
- Є тут хтось із Новомихайлівки? – почув одного разу Василь, як кричала жінка по той бік загорожі.
Серце у нього шалено закалатало. Жінка хоч і незнайома, але так називалося його рідне село, де народився і виріс, звідки сам прокладав собі шлях у життя, бо у сім років залишився без батька і матері.
Стерлося із пам’яті нині 90-річного Василя Максимовича Задорожного ім’я жінки, але її образ він запам’ятав назавжди. Видавши за свого брата, по чужих документах, вона визволила його з полону...
...А потім був штрафний батальйон. Тих, хто пройшов через полон, вважали зрадниками, і змити вину перед Батьківщиною можна було тільки власною кров’ю. Вже опісля Василь аналізував: а в чому ж його вина? До концтабору, розміщеного під Маріуполем, він потрапив, коли вони, тільки-но мобілізовані солдати, рили окопи. Наші відступали. А їх, ще не обстріляних, без зброї, виконуючих наказ командира до останнього, німці оточили і забрали в полон. Не було можливості навіть пустити собі кулю в лоб.
Та про це в особливому відділі не питали... Штрафбат кидали в найбільш гарячі точки, попереду всіх. Часто вони були просто живою стіною, що стримувала наступ ворога. Гвинтівка – одна на десять чоловік. Та солдати штрафбату йшли на смерть не тільки для того, щоб злити кров’ю свій полон. Вони захищали своїх рідних, землю свою.
У 1943 році був тяжко поранений.
Після госпіталю – знову фронт. Але вже не у штрафному батальйоні. Вини перед Батьківщиною у нього вже не було. Став капітаном артилерії. З боями визволяв Румунію, Болгарію, Югославію, Чехословаччину, Австрію. А після себе залишав у тих країнах – на будинках, на огорожах – лозунги: «Ми принесли свободу», «Кінець фашизму».
А Марія, яка доглядала його в госпіталі тим часом чекала...
Спогади розтривожили душі моїх співрозмовників. Марія Сидорівна витирає непрохані сльози. Щоб зробити паузу, дати змогу трохи вгамуватися їхнім почуттям, розглядаю військові нагороди – медалі, ордени. Скільки їх тут! Задорожного всі знали в районі як прекрасного, вмілого художнього керівника, завдяки діяльності якого в Саврані з’явився народний театр, як талановитого актора, якого запрошували на велику сцену, як лауреата багатьох фестивалів і оглядів, як прекрасного художника. Але про його бойові нагороди, про те, що на його долю випали всі тяготи війни, не знав практично ніхто. А він не розповідав...
- Після перемоги я прийшов додому не відразу, - вертає до нашої розмови Василь Максимович - був демобілізований аж у листопаді – так вимагали обставини...
І як важливо йому та його дружині зараз знати, що вони комусь дуже потрібні, що на них завжди хтось чекає...
