Спекотний степ. Гарячий вітер, мовби граючись, підхоплює пересохле перекотиполе. Валка возів, вщерть навантажених нехитрим домашнім скарбом, тягнеться звивистим шляхом. Куняють на підводах зморені важким подорожуванням жінки та діти. Чоловіки насторожено вдивляються в далечінь.
Йшов 1920 рік. Різношерстні банди нишпорили дорогами у пошуках легкої поживи, чатуючи, мов шуліки на беззахисних подорожніх. Та Всевишній, мабуть, оберігав обоз із тридцяти возів від усіляких лиходіїв упродовж всього подорожування з далекої Самарської губернії до Вкраїни. Завершувався дев’ятий тиждень небезпечної подорожі. Стало забуватися багатоденне очікування порому на березі Волги, виснажені люди перебували у радісному передчутті зустрічі з рідним краєм, близькими.
Шість років тривала вимушено-добровільна розлука. У 1914 році група демівських та любашівських селян у пошуках кращої долі подалася з сім’ями обживати степи віддаленої губернії.
Жили в землянках, поблизу німецької слободи, розорювали цілину, але за довгі роки каторжної праці статків так і не надбали. Тому після революції та громадянської війни через непевність буття та недорід вирішили усією громадою повернутися на батьківщину.
Прямувала у рідне Демидове і родина Павла та Пелагії Шевченків. На возі біля батьків тулилися трійко донечок: п’ятирічна Марійка та зовсім маленькі Онися й Софійка. Радісними були зустрічі з рідними, та перспектива на краще життя оманливою, бо й тут був недорід.
Ранньої весни 1921 року у селі ділили поміщицьку землю. Проходило це досить емоційно. Один селянин, отримавши свій наділ, впав навколішки, поцілував землю і крізь сльози схвильовано вимовив: “Я таки діждався своєї землі!”
Родина Шевченків отримала 12 десятин. Невдовзі звели хату-мазанку, надбали пару коней корову, овець, а з реманенту – плуг та борони.
З шести літ Марійка вже мала чимале коло обов’язків по господарству та ще й коней водила на водопій. Взимку ходила до школи. А в дев’ятирічному віці Марійка вже освоювала трудові “університети” – ходила за плугом. Мати була обтяжена хатніми клопотами та вихованням дітей, яких на той час було вже п’ятеро. А всього в цій родині їх народилося дев’ятеро – два сини та семеро доньок.
Колективізація поставила жирний хрест на одноосібному господарюванні. Запопадливі активісти забирали у колгосп худобу та інвентар. Господар втік під Одесу й найнявся перевізником. Через деякий час повернувся, та його разом з двадцятьма незговірливими селянами відправили до любашівського “допру”, а залишки майна “відійшли” до колгоспу.
Та на цьому горе не скінчилось. Голодомор 33-го викосив у селі старих і малих. Живими з великої родини Шевченків залишились Марійка, Онися та Люба.
Не дуже весело починалось і подружнє життя Марійки. Після одруження з відомим трактористом Михайлом Стецем, два сини-первістки померли зовсім маленькими. Не встигло молоде подружжя натішитись народженням доньки – Валентини, як почалась війна і батько пішов на фронт.
Усі сільськогосподарські турботи лягли на жіночі плечі. “Особливо важкими були жнива, - згадує жінка. – Вдень косили, вночі скиртували солому”.
Фронт наближався до села. Та до початку окупації Марія ще встигла отримати від чоловіка кілька звісток.
Під час окупації трудилась зранку до ночі, та ще й румунський гарапник нависав над головою.
Навесні 1944 року через Демидове почали відступати німецько-румунські війська. Кілька вояків забігли у хату до Марії, понишпорили у скринях. Та найбільше її непокоїло те, що на горищі переховувався племінник, якому вдалось втекти від фашистів. Зайди, почувши шурхіт, звинуватили перелякану жінку у переховуванні дезертира і хотіли вбити, та лише стрельнули в стелю і залишились ночувати. Коней завели в сіни, а з Марійчиного полотна зробили стремена.
Вдосвіта фашисти зі зла постріляли знайдену у сусіда худобу і дременули в бік Ананьєва.
Омріяна і радісна перемога для Марії Стець теж була затьмарена похоронкою, в якій повідомлялось, що рядовий Михайло Тимофійович Стець помер від важких ран.
Заміж солдатська вдова більше не виходила. Зізнається, що трудилась на полі до сьомого поту. Вже й будучи не пенсії, не спочивала. Тож і набралось аж 60 літ трудового стажу!
У лютому 2005-го Марії Павлівні виповнилось 90 років. Та ще й тепер вона порається біля домівки, обробляє чималенький город. Єдина донька та зять (на жаль, нещодавно помер від важкої недуги) постійно допомагали матері. Частенько відвідують стареньку онук Олег з правнуком Романом з Кривого Рогу.
Глибокі зморшки помережили чоло ювілярки, у них, як на долоні, вмістились всі перипетії долі. Та не скаржиться на все те жінка. Навчилась долати труднощі, з головою поринаючи в працю. “Хто не трудиться, той нічого й не має”, - переконана вона.
- Якби ми з Михайлом починали господарювати у ці часи, гори звернули б, - зітхає жінка. – То нехай нинішнє покоління бере віжки в руки і заживе краще за нас...
Марію Павлівну знаю давно. Завжди дивуюсь оптимізму, щедрості й багатству душі простої сільської жінки. Нехай же Бог дарує їй і надалі довгі та щасливі літа!
