Поняття «нові українці» з'явилося із здобуттям Україною незалежності і має в народі сатиричний відтінок – асоціюється із «прихватизацією», бізнесом на грані криміналу, золотим ланцюгом на шиї, мерседесами останніх моделей, неуцтвом та кольоровими піджаками. І хоча часи змінюються, поняття «нові українці» залишається у колишньому контексті. Тим часом, в державі вже з'являються справжні нові українці – інтелектуальна еліта нації. Це вони вселяють надію, що в України є майбутнє.
Мій співрозмовник – Борис Анатолійович КОРМИЧ, доцент кафедри морського та митного права Одеської національної юридичної академії, магістр прав, член Спілки юристів України, член Спілки адвокатів України. У 2005 році Б.А. Кормич захистив докторську дисертацію. Йому 27 років.
- Борисе Анатолійовичу, щоб представити Вас нашим читачам, я б міг прочитати Вашу біографію в інтернеті. Але краще Ви розкажіть про себе самі.
- У моїй біографії немає нічого особливого, хіба що тільки мені подобається вибір моєї професії. І все. Навчався у школі, подальше життя для мене було нібито би визначеним – перед очима був приклад моїх батьків. Вони познайомилися під час навчання в Одеському держуніверситеті. Я теж хотів стати гуманітарієм, до природничих наук душа не лежала. У 1994-му вступив до ОДУ на юрфак і паралельно на заочному почав вивчати соціологію. Написав кілька наукових робіт на різні конкурси, брав участь у міжнародних програмах.
У 1996-му став учасником програми «Канада - Україна» і поїхав навчатися до університету міста Оттава. Залишився ще на два роки, став координатором тієї програми, за якою приїхав сам, проходив стажування у Палаті громад парламенту Канади. Були цікаві пропозиції залишитися. Чесно кажучи, я був розгублений. Мені 19 років, переді мною вибір, який круто змінить моє життя. Навіть додому телефонував, але одержав пораду у дусі моїх батьків-інтелектуалів: сам вирішуй. І я вирішив повернутися на Батьківщину, вважаючи, що тут я потрібніший.
- Якщо порівняти вищу освіту на Заході і в нас…
- Не треба порівнювати, там все інше. Але головне, що я почерпнув за океаном – вільне мислення. Як там кажуть: мета освіти – замінити порожню свідомість відкритою. Навчання в Канаді дало мені не тільки нові знання, але й зробило з мене людину, відкриту новим ідеям та поглядам. Це мені дуже допомогло надалі. У своїх роботах я брав теми, які до мене практично ніхто не досліджував. І коли став викладачем, мені увесь час доводилося розробляти нові курси. Спочатку нове для України митне право, потім додалося міжнародне митне право, тепер – інформаційне право та інформаційна безпека.
- Це були нові науки для нової України.
- У ті роки в Україні усе було новим. Тодішні студенти зовсім не схожі на нинішніх. Ми вважали, що можна пропустити практичні заняття, але пропустити лекцію не можна – підручників ще не було, комп'ютерних баз теж не було, законодавство змінювалося щодня, тому конспекти лекцій цінувалися на вагу золота.
Далі. У 1999 році закінчив Одеську державну юридичну академію за фахом «правознавство», у 2000-му – Одеський держуніверситет ім. І.І. Мечникова за фахом «соціологія». У 2003-му ще закінчив інститут підготовки професійних суддів ОНЮА, став магістром права.
- Вибачте, я зазирну до своїх записів про Вас. Ви зі скромності не сказали, що були стипендіатом Президента України, стипендіатом Кабінету Міністрів для молодих вчених, що закінчили навчання у цих вузах з відзнакою. Отже, роки навчання закінчилися…
- …і я в альма-матер вступив до аспірантури, закінчив її достроково й у 2000 році захистив кандидатську дисертацію «Державно-правовий механізм митної політики України». Опублікував 85 наукових праць. Частину видано окремими книгами, дві визнано підручниками і рекомендовані Міністерством освіти та науки України для вузів.
- Я бачив Ваші книги, звичайно, вони для Вас немов би етапи наукової діяльності: «Державно-правовий механізм митної політики України» - 2000 р., «Митна політика України” – 2001, «Організаційно-правові засади інформаційної безпеки України» - 2003, нарешті, «Інформаційна безпека: організаційно-правові основи» - 2004 рік. Останній підручник – це Ваша докторська дисертація?
- Так, захистив її цього року в Харкові, у Національному університеті внутрішніх справ МВС України. Чому не в Одесі? Вважав: некоректно захищатися там, де ти працюєш. Хотілося об'єктивної оцінки, вирішив для себе, що так чесніше. Науковим консультантом у мене був доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, народний депутат А.М. Бандурка. Це він запропонував тему, і з темою інформаційної безпеки я знову став першим. У січні захистив дисертацію, 30 червня одержав з Києва диплом доктора наук. Коли там приймали мої документи, здивувалися: 27 років – і доктор наук?! Хтось пояснив мені, що середній вік докторів наук в Україні – 65 років. Тим часом світова практика говорить, що більшість наукових відкриттів робляться у віці до 30 років, коли молоді розуми можуть сміливо спростовувати загальноприйняті ідеї, сперечатися із авторитетами та пропонувати щось нове. Утім, мені спростовувати нікого не потрібно було: тим, чим я займався в науці, до мене в Україні не займався ніхто.
- Борисе Анатолійовичу, теми Ваших останніх робіт пов'язані із інформаційним правом. Прийнято говорити, що ми живемо в епоху інформації. Або глибокодумно прорікати: хто володіє інформацією, володіє усім світом. Але коли в середині минулого століття Пентагон разом із університетами США розробляли перші комп'ютерні мережі, ніхто не міг припустити, що до кінця сторіччя вся планета буде обплутана інформаційною павутиною. За допомогою інтернету в комп'ютері сьогодні можна у будь-який момент довідатися, почути й побачити, що зараз відбувається у будь-якій точці планети, одержати будь-яку інформацію – яка погода в Лондоні, який рахунок у футбольному матчі Аргентина – Бразилія та скільки коштують готелі на острові Фіджі. За допомогою інтернету ви можете поздоровити із днем народження приятеля-мандрівника, який опинився в Антарктиді, купити собаку дінго в Австралії й, зрештою, прочитати потрібну вам книгу в бібліотеці конгресу США. Фантастика! Жоден навіть найхитромудріший фантаст у своїх прогнозах до цього не додумався. А в СРСР, коли з'явилися роботи Вінера про кібернетику, їх одразу оголосили псевдонаукою і тримали під забороною…
- Та й не потрібна була наука про інформацію в державі із закритим суспільством, яке керувалося не законами, а вказівками зверху, то ж інформацію не треба було якось регулювати або вводити у правове поле. Тільки із приходом гласності та зняттям колишніх заборон почали говорити і про інформаційний вибух, інформаційну революцію, з'явилися поняття «інформаційний простір», «інформаційне поле», «інформаційний ринок» тощо. Хоча я кажу: обрисуйте мені інформаційне поле України. По державному кордону? А зв'язок через супутники, той же інтернет, для якого немає меж? Так чи інакше, величезні масиви інформації вимагали правового регулювання.
- Адже інформація може бути різною.
- Звичайно. У 1992 році було прийнято Закон України «Про інформацію». Там названо основні види інформації, які поширюються у правовому полі нашої держави – статистична, масова, правова, соціологічна, довідково-енциклопедичного характеру, про діяльність держорганів влади й органів місцевого самоврядування, інформація про особистість. Зрозуміло, вони відрізняються одна від одної за своєю природою.
Так, статистична інформація є офіційно документованою державною інформацією із економічної, соціальної, культурної та іншої сфер життя в країні. Вона має систематично відкрито публікуватися, наукові заклади та окремі громадяни повинні мати до статистичних даних вільний доступ. Крім випадків, передбачених законом. Це регулює Закон України «Про державну статистику» 1992 року. Так само регулюються нормативно-правовими актами та масовою інформацією (друкована, аудіовізуальна) та інші.
- Коли я читав оглав Вашого підручника, здивувався, як багато обмежень є в обміні та доступі до інформації, і подумав: чи не є правове регулювання у цій сфері появою нової цензури, поверненням до часів заборон, тотальної секретності, ДСП та іншого?
- В жодному разі. На жаль, багато людей поняття «свобода» сприймають як уседозволеність. Зверніть увагу: на перехресті для пішоходів загорілося червоне світло, люди стоять, чекаючи на зелений, але ось один пішов під колеса машин. Не знає загальноприйнятих правил? Чи вважає, що він вільний і може чинити, як йому хочеться, плював він на заборони. Свобода – усвідомлена необхідність, це істина. Я, наприклад, звик, особливо після життя на Заході, стояти перед червоним світлофором навіть вночі, на безлюдних вулицях, я не можу кинути недокурок на тротуар, навіть якщо не можу знайти урну тощо. І анітрохи мене не принижують ці правила й норми людського співжиття. Те ж і в праві. Правове регулювання в сфері інформаційного обміну спрощує і полегшує вам можливість використовувати право на інформацію.
Скасування цензури не означало, що відтепер в Україні не буде державних таємниць. Держтаємниці є і будуть у будь-якій державі, і з метою державної безпеки ця секретна інформація не підлягає розголошенню. У 94-му році прийнято Закон України «Про державну таємницю», який чітко регулює цю сферу інформаційного поля.
- Мені часто доводиться писати про порушення прав і свобод громадян у нашій країні. Як розповсюджувачів друкованої інформації нас, журналістів, цікавить нормативно-правове регулювання питань збору, збереження та поширення інформації про приватне життя громадян.
- Основи правового регулювання закладені насамперед у статтях 32 і 34 Конституції України. Так, у статті 32 дається поняття «конфіденційна інформація про особу», збір, використання та поширення якої не допускається без згоди особистості. Крім випадків, передбачених законом і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини. На жаль, поки що немає закону, в якому б роз'яснювалося, що варто вважати інформацією про особистість та приватне життя. Необхідне чітке нормативно-правове визначення понять при захисті прав людини.
- Якби Ви не стали юристом, ким би хотіли бути?
- Напевно, журналістом. Зустрічатися із найрізноманітнішими людьми, розширювати коло своїх знань і доносити це до свого читача. Дивіться, яке вузьке коло інтересів звичайної людини. Крім ділового спілкування у своїй професії, в людини може бути ще хобі - футбол, рибний лов або полювання, або, скажімо, філателія. Все, коло інтересів замкнуте. А журналіст сьогодні може зустрічатися з фермером і обговорювати, чому врожайність пшениці в нього удвічі вища, ніж у сусіда, але уп’ятеро нижча, ніж у британського фермера. А завтра зустрітися із лікарем-травматологом, який вміє пришивати відрізані ноги і навіть голову. Іншого разу розмовляти з моряком, який повернувся із кругосвітнього плавання, потім - із військовиком-миротворцем, який побував в Уганді, або із філософом, зайнятим проблемою Часу, із істориком, який знає про скіфів все, начебто жив у ті запам'ятні часи…Неймовірно цікава професія.
- Що Ви читаєте?
- Тільки-но прочитав «Тропік Рака» і «Тропік Козерога» Генрі Міллера.
- В оригіналі?
- Ні, англійською я читаю Стівена Кінга – для душі.
- І вірші Ви пишете англійською. Я прочитав Вашу книжечку «Коли-небудь…» («Some Time…») –цікаво.
- Ще я захоплювався йогою. Більше не спортом, а філософією, древньою мудрістю.
- Ви відчуваєте себе людиною нового покоління нової України?
- Гадаю, так. Знаєте, екс-президент України Леонід Кравчук сказав якось чудову фразу: «Немає ніяких перешкод, щоб за 25-30 років створити в Україні потужну економіку, але радикальні зміни в країні відбудуться тільки тоді, коли з'явиться покоління, яке виросло вже в нових економічних умовах». Я знаю, що нинішню молодь називають цинічною і жорстокою. Але це не зовсім так. Візьміть моїх студентів - ось нове покоління, світлі голови, які жадають знань. І вони досягнуть успіху в житті на благо своєї країни. Це вони будуть справжніми новими українцями, елітою України. Я в це вірю.
