Миколаївський район… Цей регіон Одещини, ця часточка землі української, основна територія якої пролягає поміж берегами річок Чічіклеї і Тилігула, на межі Поділля і степу, немовби самим Господом була замислена, аби відтворити майже все розмаїття нашої природи: розлогі обшири долин; заквітчані вербовими кронами очеретяні заплави; обрамлені пагорбами, такими собі горами в мініатюрі, лісові масиви, попід якими росяно жовтавіють пшенично-житні килими степових рівнин. А понад усім цим – піраміди скіфських курганів та дзвіниці козацьких могил, що утаємничено поєднують непрочитану нами давнину з нерозгаданою нами прийдешністю.
За той час, що я в Миколаївці, я вже наслухався всього: і що район суто аграрний, отож йому важко конкурувати з такими “промисловиками”, як Котовський, Балтський чи Роздільнянський; або “вічними курортниками” – як Білгород-Дністровський, Комінтернівський чи Овідіопольський; і що він захолусно далекий, обійдений та обділений і залізницею, і шосейками; і що вже давно він вмирає та відмирає, оскільки і робочого люду, і дітей в ньому меншає, і молодь його не тримається, а тут ще й адміністративно-територіальна реформа, котра невідомо з якого дива гряде над цим краєм, вже по суті прирекла його на якесь, бозна з ким і задля чого, злиття…
І все це справді так. Щоб запанікувати і безпомічно розвести руками, достатньо впертися в будь-яку з больових точок району. Досить сказати, що бюджет його становить 13 млн гривень, а щоб більш-менш нормально функціонувати, потрібно хоча б мільйонів 18. І це - не рахуючи цільових коштів, які потрібні, скажімо, щоб дотягтися нарешті до магістрального газоводу та грунтовно взятися за розбудову газової мережі сіл. Ну, неможливо зараз уявити собі розвиток краю, не подбавши про те, як і чим опалювати оселі та громадські приміщення, щодня бідкаючись з приводу того, кому, де, як і за які кошти та яким транспортом добувати собі паливо. Тим паче, що тепер ще й гостро постає проблема палива для сільгосптехніки. І виникла вона саме в той час, коли вся техніка має бути в полі.
А вічно розбиті, потопно-чорноземні миколаївські дороги? А відмираючі села… коли в районі вже є з десяток населених пунктів, реальне населення яких – від двох до тридцяти п’яти осіб! Життєздатні такі села? З точки зору суворої економічної доцільності – ні. За що не візьмися в цьому селі: дороги, магазин, фельдшерський пункт, клуб, дитячий садок, не кажучи вже про школу, - все соціально важливе, але збиткове, неперспективне, недоцільне… Одначе ж люди там живуть! Вони живуть і збираються жити саме там, бо сотні років там жили їхні предки. То як бути?
Наша розмова з головою райдержадміністрації Володимиром Григоровичем Стерницьким, мабуть-таки, затяглася. Але існували два аргументи, які це виправдовували. По-перше, ми обидва відчули, як на цей скромний, ще не європизований райцентрівський кабінет хвиля за хвилею накочується реальне, без прикрас та в усій своїй невідворотній суворості, буття краю. А необхідність окреслити перед журналістом коло проблем – й самого керівника району примушує ще й ще раз оглянути, проаналізувати, пояснити суть колізії. І по-друге, увесь цей час його кабінет уособлював собою толерантне поєднання командного пункту з аналітичним центром. Хоча насправді цей кремезний, богатирської статури чоловік, з плечима відставного борця, засмаглим обличчям селянина-степовика, й акуратною сивою борідкою шкіпера, мало нагадував чиновника, а тим паче – “першу особу”. І ті, хто звик до офіціозів, мали усвідомлювати, що це не данина новітній євромоді “без краваток”, а що його безкраваткова доступність та виняткова, без чиновницької заангажованості, діловитість – стиль керівництва, стиль його життя.
І ще одна характерна деталь. Про що б не йшлося, яких би проблем Володимир Григорович не торкався: ставлення до селянина, взаємини між вчорашнім колгоспником і сьогоденним “крутим” фермером; старих проблем і нових законів, які ці проблеми лише ускладнюють; видів на осінній врожай, весняні вибори до парламенту чи міжсезоння у зовнішній політиці… Він про все розмірковував, все виважував і приміряв до реального життя з такою логікою істинно державної людини, нібито всі проблеми не лише району, але й області, України, Європи розв’язуються саме тут, у його благословенній богом Миколаївці. Він жодного разу не опустився ні до провінціалізму “маленької людини”: “Вони там, у верхах, все вирішують, а ми хто?! І що від нас залежить?”; ні до ницої вселенської “зневіри у все і всіх”. Він глибоко переконаний: заможна, сильна державна Україна твориться не в парламенті і не в уряді. Вона твориться тут, в Миколаївці, в кожному агрогосподарстві, кожному селі, на кожному селянському обійсті. Отже розмірковує, працює і поводиться він так, нібито доля держави, доля народу, доля нашого спільного демократичного вибору залежить від того, як живуть, думають і діють в його Миколаївці. І це не провінційний снобізм, а глибоко державницький підхід людини, яка знає, що для селянина найвища влада – це влада землі, а найвищий закон – природні закони орного поля.
- Ми зіткнулися одразу з кількома проблемами, - пояснює Володимир Григорович. - Перша з них – далеко не всі бізнесмени від землі усвідомили, що до землі не можна ставитися лише як до сировини, до товару, до джерела прибутку. Родом я з сусіднього Любашівського району а тут, на Миколаївщині, пройшов усі етапи пізнання суті хліборобської справи, добре усвідомивши, що таке праця агронома, керівника колгоспу, фермера, керівника агрофірми, а тепер ось уже і керівника району. Зараз у нас виокремилося кілька сильних, технічно, технологічно та фінансово самоспроможних господарств. Це агрофірми “Надія”, імені Степана Олійника, “Надія України”, “Олексіївське”… Але ми не зможемо відродити село, якщо кожен, хто приходить на цю землю, - незалежно від того місцевий він, одесит, чи ще з якихось країв – не зрозуміє, що земля і село нерозривні. Що не можна вкладати кошти лише в землю, не дбаючи при цьому про потреби села і селянина, про соціальну сферу, про школу, лікарню, храм, клуб, спортивний майданчик і дитячий садок. Що кожен, хто прагне серйозно господарювати на цій землі, повинен знати і можливості нашої землі, й особливості клімату, і традиції наших земляків. Зараз ми зіткнулися з таким явищем, коли дехто з новітніх “фірмачів” поводиться так, начебто володарі земельних паїв, якими він тепер заволодів, не партнери його по бізнесу, а залежні від нього безправні кріпаки, яким можна не тільки не платити за оренду в них землі, але ще й вимагати від них, аби відпрацьовували на своїх ділянках. І в цьому геть усе: від недосконалості наших законів – до недостатності виховання. А земля вимагає мудрості і злагоди.
Стан справ у районі чимало залежить від того, чи вдається адміністрації налагодити взаємодію з районною владою і зокрема, чи вдається знайти порозуміння двом першим особам району. Районну раду в Миколаївці очолює людина знана і шанована – В’ячеслав Іванович Кобус. Ще недавно декому в районі здавалося, що “Стерницький і Кобус спільної мови не знайдуть”, адже належали до різних політичних сил. Стерницький пройшов увесь нелегкий шлях опозиціонера: він очолював місцевий РУХ, є одним із найактивніших членів Української Народної партії, очолював в районі блок і штаб Ющенка. І в тому, що в останньому турі виборів Президента переважна більшість голосів виборців була віддана за нині діючого Президента, а отже, за незалежну демократичну Україну, чимала заслуга і Стерницького як політичного лідера.
Він і зараз рішуче не сприймає ні націленості В. Януковича, Партії регіонів та їх союзників на запровадження в Україні подвійного громадянства, за якого мільйони громадян України мали б отримати громадянство інших держав, а отже, не почувалися б громадянами жодної з двох країн. Як рішуче виступав і виступатиме проти нав’язуваного українцям регіонального сепаратизму. Але, поза лихі очікування, окрім трьох заступників голови, люди в райадміністрації залишилися ті ж, що й були. І пояснення просте: там працюють непогані люди, які знають район, які є фахівцями своєї справи. Можливо, й будуть якісь заміни, але торкнуться вони лише тих чиновників, які і при старій, і при новій владі однаково працювали тільки на себе, або й зовсім не працювали.
І мені приємно було чути, як у розмові між головою адміністрації В. Стерницьким і головою райради В. Кобусом вимальовувалося те спільне, що їх єднає – стривоженість за справи в районі, за ветеранів, пенсіонерів, за отих вимушено безробітних, та про людей, забутих по далеких хуторах-виселках, про яких, окрім них, владою наділених, подбати більше нікому.
- Зараз ми, спільно з адміністрацією, вдалися до цікавого експерименту, - оповідає В’ячеслав Іванович Кобус. – В Олексіївці, Андрієво-Іванівці та Амбаровому хочемо створити об’єднання, в яких школа та дитсадок були б поєднані в одну структуру, під керівництвом директора школи, і перебували при цьому на балансі району та за підтримки фермерів, чиї діти навчаються і виховуються в цьому педзакладі. Тобто у виховному плані школа, педагоги готуватимуть собі шкільну зміну, а зусилля всіх зацікавлених сторін поєднуватимуться однією структурою, однією метою. Ми впевнені, що такий підхід допоможе вижити і школі, і садкові, а головне, допоможе відродити дитсадки, відмирання яких призвело до соціальної напруги на селі: ідучи в поле, батьки мають бути спокійними за дітей.
Водночас В. Стерницький цілком поділяє стурбованість свого колеги станом сучасних сільрад. Що сьогодні може сільрада, в якої нема ні транспорту, ні належного зв’язку з населеними пунктами, ні техніки, ні штату, який би опікувався комунальним господарством села? Отже, слід зробити так, щоб це була не просто така собі управлінська мініструктура, а самодостатнє комунальне господарство, здатен дати лад усій соціальній сфері підзвітних сіл. І разом вони обдумували, як налагодити безперебійне постачання району питною водою, енергією та пальним – всіх уже “дістали” волюнтаристські відключення води та енергії, і спекулятивне нагнітання цін під час посівної та жнив.
Уже давно всеукраїнської популярності набув музей їхнього земляка поета-гумориста Степана Олійника в Левадівці (директор – Валентина Федосіївна Ларкова). То як не подбати, щоб там було проведено ремонт? І щойно виділено 120 тисяч гривень на підтримку районної газети, спільного органу “двох гілок” – “Миколаївський вісник”, де редактором – Валентина Андріївна Баран. Мати в наш час у такому невеличкому за населенням районі понад дві тисячі передплатників – такої довіри треба заслужити.
І майбутнє передвиборче політичне протистояння керівників району не лякає. В районі, де понад дев’яносто відсотків етнічних українців, а всі сто відсотків – патріоти, вже зрозуміли, що об’єднати їх здатні дві могутні ідейні сили: Україна і земля. І що для істинного селянина ніколи не було й бути не може вищої влади, аніж влада землі.
