Колись тут, на контрольно-пропускному пункті, стояли вартові. І життя по той бік високої огорожі здавалося петрівцям цілковитою таємницею - там був військовий аеродром. Оглушуючи околиці, стрімко йшли в небо двадцять перші МІГи. Тепер це лише спогади, що розтанули, як білий слід від сріблястих птахів. Останього із них провели кілька років тому.
Разом із заступником голови Іванівської районної держадміністрації Дмитром Івановим ми їхали по злітній смузі, між плит якої вже пробилася трава, і він журився: таке тут навколо багатство, а розбазарюється.
- Он, бачите, там були місткості для пального, - показав співрозмовник. - Такі не одна автозаправна станція, що називається, із руками відірвала б - за ціною удесятеро вищою. Ті ж бетонні плити, якщо продати, можна виручити круглу суму. І спрямувати її на ремонт житла. Однак вони залишилися за військовим відомством.
- Ось подивіться, - показав Дмитро Іванович на обкладені плитами укриття. Там поблискував вогник електрозварювання - укриття руйнували. - Якщо чинити по-господарськи, то конструкцію треба було акуратно розмонтувати. Й окремі її частини могли б піти у діло.
Чи треба дивуватися, що в такій безгосподарності звідси несуть все, що погано лежить. І що добре лежить - теж. Ось і вхід до укриття, де стояв один із літаків, був висотою з двоповерховий будинок. Ця залізобетонна махина завширшки у півтора метра могла пересуватися лише на візках - така вага. Але в одному із укриттів половину велетенських воріт вкрали разом із візком. Можна лише здогадуватися, який немислимий спосіб обрали для цього.
- Тут були вагони металевих плит, необхідних для швидкого розгортання нового аеродрому, - згадує Дмитро Іванович. - Куди вони поділися, з'ясовує військова прокуратура. За документами виходило, що їх прийняла разом із тутешніми будівлями місцева влада. Там нібито стояв мій підпис. А я про це - ані сном, ані духом... Розібралися все ж таки, підпис підроблений. Так у пошуку плит виник новий поворот.
Вздовж вулиці колишнього військового містечка стоять порожні будинки. Якщо їх не використовувати, зруйнуються. Ці будинки, як й інші тутешні приміщення, цілком стали б у пригоді для виробництва. Однак тільки нещодавно з'явився інвестор, який, схоже, збирається тут виготовляти матраци. У нього цех в Москві. Але тут, у Петрівці, зрозуміло, робоча сила набагато дешевша. І до залізниці - рукою подати. Свого часу були тут і фабрика ватину, і “Міжколгоспдорбуд”. Та що вже, про минуле...
Головний нинішній біль іванівців - земля. Її давно пора рекультивувати й пустити у діло. Місцева влада готова цю землю прийняти, однак військове відомство, за яким вона числиться, передавати ці 645 гектарів не квапиться. Чиновники у погонах вважають, що зможуть землі Буяликського аеродрому, як і ще трьох, самі на тендері продати. Для того, щоб виручені гроші спрямувати на піклування про офіцерів запасу. Коли й в чому піклування це проявиться, поки що невідомо. Поки ж ті, хто служив у цій військовій частині, змушені шукати кращої долі. Хто подався на заробітки до обласного центру, до якого лічені години їзди, а хто продав свою квартиру для того, щоб осісти в іншому місці.
Ці продажі викликали за принципом доміно цілу серію тутешніх проблем. У Петрівці купували квартири в першу чергу ті, хто раніше мав житлову площу в Одесі. Тепер тут було їхнє місце проживання, хоча по суті своїй вони бомжі. Спершу різницю у вартості між колишнім та нинішнім житлом нові петрівці витрачали не скупуючи. Снідали, обідали й вечеряли у барах, намагаючись розплатитися “зеленню”. Але долари закінчувалися, і, живучи на широку ногу, вони вже не могли розрахуватися за комунальні послуги. Включаючи й електроенергію.
Із 745 квартир авіаторів переселенці зайняли двадцять. Щоб не залежати від бомжів, справні платники електроенергії пішли зрозумілим шляхом. Вони встановили свої лічильники. А ось переселенці цього не зробили, і продовжують числитися за комунальним підприємством. Іншими словами, за загальним лічильником.
Чи потрібно дивуватися, які крадіжки електроенергії тут процвітали. Це й призвело до того, що у тутешнього житлового господарства виник борг - сімдесят п'ять тисяч гривень.
Щоб не відключати світло, енергетики уклали договір, за яким кожного місяця житлово-комунальне підприємство погашає п'ять тисяч гривень. Але житлове підприємство не розрахувалося вчасно, і з поточними витратами заборгувало понад вісім тисяч гривень.
“Одесаобленерго” подачу електроенергії відключило вже у Петрівській раді, оскільки договір було укладено із нею. А там і дитячі садки, і каналізаційна, насосна станції, і котельня.
Так перестала надходити у будинки вода, не діяла й каналізаційна система.
У Петрівці згадали, що якийсь час тому стічні води у квартирах перших поверхів при схожому становищі почали виходити на поверхню. І вечорами у квартирах, що поринули в морок, обговорювали дії, часом найризикованіші. Скажімо, перекрити залізницю, щоб революційним шляхом добути світло.
Тепер вже районна державна адміністрація домовилася про реструктуризацію боргу із новим гарантійним листом. У ньому йшлося про те, що петрівці розрахуються протягом певного часу. Компанія “Одесаобленерго” подала електроенергію, але тут нове лихо - обрив на лінії. Щоб його знайти, потрібна спеціальна лабораторія. А вона грошей коштує. Власники однієї із них запросили за повернення до світла оплату на рівні п'яти тисяч гривень.
Однак втрутився депутат обласної ради Віталій Примак. Він зумів-таки переконати виділити лабораторію безкоштовно. Із тим, що ремонт кабелю петрівці проведуть самотужки. Обрив знайшли у тому місці, де кабель з'єднаний із підстанцією. І коли я був на місці цього обриву, петрівські електрики вже завершували роботу. Однак стан кабелю нині вже такий, що ніхто не поручиться за те, що він найближчим часом знову не залишить Петрівку без світла.
- У нас раз-по-раз чогось не вистачає, - розповідав нам місцевий житель Денис Кіров, якого ми зустріли на вулиці із порожнім відром. Ця прикмета не стільки майбутніх неприємностей, скільки тих, що вже трапилися. І якщо їх неможливо уникнути, то, можливо, хоч якось пом'якшити? І коли ми із сільським головою Миколою Стайковим йшли по просторому дворі, біля нас пригальмував бородатий петрівець, що їхав на велосипеді.
- Я буду гроші в людей збирати - на колодязь, - повідомив він.
Микола Панасович підказав, до кого звернутися, щоб уточнити вартість бетонних кілець. І пояснив мені, що це місцевий батюшка. А я подумав, що якщо так далі справа піде, то у недалекому майбутньому Петрівське повернеться і до скіпи, й до грубки–“буржуйки”.
Немов вгадавши мої думки, Іванов показав нитку теплотраси, яка стала непридатною:
- Вона всю зиму простояла без тепла. Щоправда, побудували вже нову. А із тими, хто цим займався, не розрахувалися й досі.
Дмитро Іванович показує котельню - з її допомогою шкільний будинок перевели на індивідуальне опалення. У двоповерховому дитячому садку зробили дах. Поступово тут наводять порядок після колишнього розвалу.
Дмитро Іванов зі смутком говорить про те, що у 2003 році, коли місцева влада приймала тутешнє господарство, заборгованість за світло й інші комунальні послуги становила 656 тисяч гривень. А сума, необхідна для ремонту тутешнього комунального господарства, складала два мільйони двісті десять тисяч гривень. Вона була відзначена у документах, які супроводжували передачу від колишніх господарів новим. Але донині не виділено жодної копійки. А проблеми накопичуються. Тим більше, що вартість будівельних матеріалів зросла.
Військовиками мали одразу передати сміттєвози, екскаватори та іншу техніку. Але лише минулого року передали їх. Але й вони стоять без діла - доки прокуратура не розбереться у правомочності цієї передачі.
Авіатори мають також передати й тридцять відсотків річного фонду утримання апарату. Але...
Якщо врахувати, що очисні споруди були знищені, то для їхнього будівництва необхідно не менше півтора мільйону гривень. Поки що їх немає, і фекалії просто йдуть у ґрунт.
- Скажіть мені, звідки ті борги за комунальні послуги взялися, і хто їх погасив? - ставить риторичне запитання Дмитро Іванович. - А погасило Міністерство оборони. Хоча конкретних фактів і не маю, але можу припустити, що така практика була й до цього. Зі скарг льотчиків стає зрозуміло, що свого часу багато чого робили лише на папері. А тому дахи й теплотрасу, клуб та інше капітально до ладу не приводили. І оскільки аеродром створювали у п'ятдесяті роки, то, зрозуміло, що багато чого тут стало непридатним.
Нині в переліку комунальних послуг двадцять одна позиція. Але люди якісних послуг не одержують. І тому не бажають платити. Так виникає замкнуте коло, по якому услід за бідами ходять люди.
